Це був чудовий вихідний день. Ми з чоловіком пішли на прогулянку в міський парк. Те, що я побачила того дня, мене шокувало. Коли я йшла алеєю, я побачила свою маму, яка стояла з простягнутою рукою.
Спочатку я не могла повірити своїм очам. Я сподівалася, що ця жінка, яка чіплялася до кожного перехожого, просто схожа на мою маму.
Але це була вона – моя мама. Спочатку мені хотілося розвернутися і втекти, щоб не бачити маму з простягнутою рукою. А потім, вдома, я хотіла поговорити з нею про це.
Але було вже пізно, мій чоловік теж упізнав її і смикнув мене за руку
– Поглянь, Маріє! – обурено вигукнув він.
Моя мама живе далеко від нас, у власному будиночку. Я давно хотів забрати її до себе, бо вона стає все старшою і старшою. Іноді їй важко самій сходити в магазин за хлібом. А ще вона вже не так добре бачить – спотикається на майже рівній вулиці.
Але є одне «але», яке нас зупиняє – її коти і собаки. Коли мамі виповнилося шістдесят і вона втратила батька, вона почала приділяти всю свою увагу бездомним котам і собакам, майже всі з яких живуть у її саду. Її пенсії та моєї допомоги вистачає на гідне життя. Але котам і собакам цього не вистачає на їжу, лікування та догляд. Тому моя мама обрала такий спосіб заробітку – вона просить гроші у людей.
Тепер я не знаю, що робити в цій ситуації, тому що не хочу бачити маму з простягнутою рукою. Але й зайвих грошей на котів і собак у мене немає. Я також не можу забрати маму без її домашніх улюбленців, тому що вона їх дуже любить. Вона доглядає за ними, як за власними дітьми.
Я порадилася з чоловіком і вирішила створити центр порятунку для своїх чотирилапих друзів, щоб моя мама була впевнена, що її тварини здорові, нагодовані та доглянуті. Сподіваюся, що мені вдасться реалізувати цей задум.
