UA

— Скільки ми ще так витримаємо? — голос мого сина, Романа, розрізав тишу коридору так, що я аж чашку

Добре, що я не випустила з рук сумку. Бо коли відчинилися двері дитячої кімнати, перше, що я побачила

Пан Роман уже збирався додому. Він вимкнув верхнє світло, лишивши тільки лампу над верстаком, і саме

Я працюю в пансіонаті «Корал» на Затоці вже сьомий сезон. Зазвичай до середини червня всі обличчя зливаються

Я не мала права там стояти. Але стояла. З підносом у лівій і чужою посмішкою, приклеєною до обличчя.

Я заробляю тим, що знімаю чужі весілля. Десять років. Івано-Франківськ, Львів, іноді — заміські комплекси в горах.

Я працюю в Одеській філармонії вже чотирнадцять років. Стою на вході для персоналу, перевіряю запрошення

— Вертайся у свій гуртожиток! — реготала Лариса Вікторівна, натягуючи рукавички з тонкої шкіри.

Я зустріла своє тридцятиріччя з кавою на чужій футболці та маминим голосом у слухавці. Усе інше стало

Мій зять Станіслав завжди посміхався мені так, ніби я вже років десять як померла, але досі не поступилася