Мій зять Станіслав завжди посміхався мені так, ніби я вже років десять як померла, але досі не поступилася місцем у маршрутці. Я це помічала. Просто думала: у кожній сім’ї свої шорсткості, звикнемо. Моя донька Аліна казала — мамо, він хороший, просто робота нервова. Я кивала й мовчала. Не тому, що боялася. А тому, що не хотіла бути тією тіткою, яка псує молодим життя.
Усе змінилося за один вечір на дачі в Броварах.
Ми сиділи на терасі, пахло шашликом, з в сусідньому дворі гавкав пес Марс — такий здоровенний вівчар, що перекидав миску одним хвостом. Донька смажила хліб на решітці, зять розпалював дрова, онук Микитка ганяв кота попід яблунями. Я мила посуд у літній кухні — стару емальовану миску, з якої ще моя мама різала олів’є на Великдень.
Станіслав зайшов зненацька. Поклав телефон на стіл екраном догори.
— Подивіться, Маріє Василівно.
Я глянула. На екрані — відео, як я замазую сивину фарбою з супермаркету. Халат збився на плечі, окуляри впали в раковину. А за кадром — сміх. Гучний. Його.
Я поставила миску на сушарку. Спитала тільки:
— Навіщо?
— Це для сімейного архіву, — він усміхнувся. — Просто жарт. Ви ж маєте почуття гумору?
Почула, як на веранді Аліна щось каже синові — про те, щоб не чіпав вулик. Мені здалося, що двір затих. Навіть Марс перестав гавкати.
— А де ви це знімали? — спитала я.
— Вдома. Коли ви ночували після того, як Микита хворів. Ви ще розмовляли з холодильником.
Я згадала. Тоді я дійсно говорила сама з собою — від утоми. Здається, просила масло не тікати від сиру. Ну буває.
— Вимкни, — сказала я.
— Та ви дослухайте, — він тицьнув пальцем у екран. — Я там музику підклав. Шансон. Прикольно вийшло.
І тут я зробила те, чого сама від себе не очікувала. Я просто вийшла з кухні. Пішла в сад, сіла на стару лавку під горіхом. Дістала з кишені халата льодяник — Микита мені ще в четвер дав, сказав «бабусю, це щоб ти не сумувала». Я його розгорнула. Він був липкий, у крихтах. Я його все одно з’їла.
Станіслав не вийшов. Аліна теж. Зате вийшов Микита.
— Бабусю, а чого ти тато не вимкнув? Він тобі щось показував?
— Та то він жартував, — кажу.
— А чого в тебе руки тремтять?
Я подивилася на свої руки. Вони й справді тремтіли — як у сусідки Марії Петрівни, коли та вперше лишилася сама після сорока років шлюбу.
— Бо холодно, — збрехала я.
Він простягнув мені свою курточку. Малу, на ґудзику, з відірваною кишенею.
— На, — сказав. — Я все одно бігаю.
Я її не взяла, але обійняла його. Він пах димом, травою і тим самим печивом, яке я пекла йому в понеділок.
Того вечора я вперше за сім років не лишилася ночувати. Сіла в маршрутку «богданчик» і поїхала в Київ. Аліна дзвонила тричі. Я написала смс: «Я в порядку. Не хвилюйся». Вона не відповіла.
Далі пішли тижні. Станіслав зробив ще одне відео — тепер із тим, як я на ринку торгуюся за кріп. Вислав у сімейний чат із підписом «Наша бабуся не пропаде». Я не відповіла. Аліна за кілька днів каже:
— Мамо, ти що, ображаєшся? Він же тебе любить. Просто в нього такий гумор.
— Гумор — це коли смішно всім, — кажу я.
— Ой, не починай, — вона зітхнула так, ніби я її змусила квартиру продавати. — Ти завжди все на свій рахунок тягнеш.
Я тоді стояла на кухні й різала цибулю. Витерла руки об фартух. Спитала:
— А ти б хотіла, щоб Микита в школі показував однокласникам, як ти плачеш після того, як чоловік тебе довів?
Вона поклала слухавку.
А за тиждень подзвонив Станіслав.
— Маріє Василівно, треба, щоб ви забрали Микиту зі школи. Ми з Аліною їдемо на два дні в Буковель.
— Я не можу, — кажу, і сама чую, як голос дрижить.
— Чому?
— Бо я не хочу, щоб ти знову зняв, як я сиджу з ним у поліклініці чи шукаю його змінку.
Він фиркнув:
— А, ви про ті відео. Забудьте. Я їх видалив.
— Не вийде, Стасику. Ти їх видалив, а я пам’ятаю.
— Ви спеціально ускладнюєте. Це просто ютуб-гумор, не розумію, чого ви психуєте.
— А я не розумію, чого ти вважаєш, що можна знімати людину без дозволу і виставляти на посміховисько.
— Ой, все, — каже, — я набираю тещу Ані. Вона нормальна, не те що…
Він не доказав. Я теж не дала.
— Добре, що в тебе є Аня. Їй і дзвони.
І натиснула «відбій».
Далі було те, чого я боялася найбільше. Аліна подзвонила ввечері. Плакала. Казала, що я руйную сім’ю. Що Станіслав образився і тепер не хоче приходити на моє день народження. Що Микита питає, чому бабуся не ночує більше.
— А ти йому що кажеш? — спитала я.
— Що в неї справи.
— От і кажи далі, — я вимкнула плиту, на якій варилися вареники. Вони так і лишилися недоварені. За два дні я викинула їх у відро.
Через три місяці все повторилося. Аліна попросила позичити їм шість тисяч на ремонт коліс. Каже — Станіслав вліз у аварію, страхова не покрила, а з Микитою в школу їздити нічим. Я вислухала. Спитала:
— А тато Микити не пробував більше знімати ролики для монетизації? Може, там гроші?
Вона кинула слухавку. Цього разу — аж на місяць.
А потім сталося те, чого я не очікувала. Станіслав приїхав сам. Без попередження. Припаркував біля мого під’їзду свій сірий «ланос» так, що зайняв місце, де звичайно стоїть машина пані Жанни з третього поверху. Та висунулась у вікно й цілу його посилку криком «перестав». Він не звернув уваги. Піднявся на мій поверх, подзвонив. Я відчинила.
Він простягнув мені папочку з документами.
— Це що? — спитала я.
— Папери на частку в гаражі. Ту, що ви на нас переписали влітку. Я їх повертаю.
Я відступила в глибину коридора. Не запросила.
— Чому?
— Мені не хочеться вам бути винним. Ви й так на кожному розі розказуєте, як ви нам допомагали, а ми вас не цінували.
Я глянула на нього. Він стояв у дверях, насуплений, розпатланий. Куртка — нова, темно-зелена, з нашивкою на рукаві. Але тримався він не впевнено. Він переступав з ноги на ногу, наче під ним була не бетонна підлога під’їзду, а тонка крига.
— Я нічого нікому не розказувала, — сказала я.
— Аліна казала, що ви їй телефонуєте і плачете, що я вас ображаю.
— Я їй один раз подзвонила і спитала, чому вона дозволяє знімати мене, коли я не встигаю причесатися. Вона сказала, що це любов по-нашому.
Станіслав простягнув папку ще раз.
— Заберіть. І не кажіть потім, що я на вашій совісті.
Я подивилася на папку. На документи. Пригадала, як влітку підписувала у нотаріуса цю частку. Там було жарко, на вікні сиділа муха, а Станіслав жартував, що я ще їх переживу. Я тоді всміхнулася.
Зараз мені не хотілося всміхатися.
— Добре, — сказала я й узяла папку.
Він постояв ще секунд десять. Ніби чекав, що я скажу «та залиш, то ж для онука». Я мовчала. Бо не хотіла, щоб мене знову поцупили на емоцію.
Тоді він розвернувся й пішов. На сходах когось зачепив. Здається, пані Жанну, яка саме піднімалася з пакетом.
— Перепрошую, — буркнув він.
— Та бачила я твоє «перепрошую», — прошипіла вона.
Я зачинила двері. Сіла на стілець у коридорі. Дістала з папки документи. Подивилася. Там було все, як і влітку. Тільки внизу Станіслав прикріпив жовтий стікер з написом від руки: «Дякую за все, Маріє Василівно. Нам пора жити своїм розумом».
Наступного ранку я поїхала до нотаріуса. Записалася в чергу, сиділа в коридорі з людьми, що продавали гаражи, дачі й старі «москвичі». Коли вийшла — на вулиці пахло мокрим асфальтом і було чутно трамвай. Я зателефонувала Аліні.
— Я більше не власник частки у вашому гаражі, — кажу їй.
— Що? — В її голосі — чи то переляк, чи то образа.
— Я скасувала переписування. Тепер там знову тільки моє прізвище.
— Мамо, ти що наробила? Стас і так у мінусі після аварії, а ти…
— А я не допоможу більше оплачувати ваші шиномонтажки й відпочинки, — перебила я. — З сьогоднішнього дня я не відповідаю за вашу машину, ваш кредитний ліміт і ваші сюрпризи.
— Це через ті дурні відео? — вже кричала вона. — Ти припиниш колись? Це було пів року тому!
— А я й припинила, — кажу. — Он документ на руках.
І поклала слухавку.
Того дня я вперше за довгий час пішла в кіно сама. Взяла попкорн, сіла на останній ряд. Дивилась якусь комедію про бабусю, яку внуки вчать танцювати хіп-хоп. Вийшла — а в телеграмі — двадцять повідомлень від Аліни. Я відкрила останнє. Там було відео. Я натиснула «відтворити».
Микитка сидів на килимі й показував у камеру малюнок. На ньому була я — в синьому халаті, з льодяником у руці. Підпис зробив сам, друкованими буквами: «Бабуся, я все знаю. Тато погано зробив. Я його відшльопав».
Я дивилася на малюнок. Потім зберегла відео в галерею. Потім вимкнула телефон.
За два дні до мого дня народження Станіслав з'явився під дверима. Дзвонив, потім стукав. Я дивилася у вічко. Він тримав торт. Зверху було написано: «Вибачте».
Я не відчинила.
Він постояв, поставив торт під двері. Сфотографував його, видно, бо палахнув спалах. Потім нахилився, щось поправив на кришці. І пішов.
Ввечері я вийшла. Торт стояв на килимку. Я взяла його. Під коробкою лежав конверт. Усередині — чотири фотографії. Ті самі, де я фарбую волосся, де стою в піджаку на ринку, де сплю біля телевізора, де шукаю окуляри. І записка: «Якщо треба буде знову допомогти — дзвоніть».
Я розірвала фотографії. Не зі злості. Просто не хотіла, щоб вони лежали в домі.
Сіла на кухні. Вимкнула світло. Довго дивилася на вуличний ліхтар, що блимав за вікном, як око, яке ніяк не може заплющитися.
Потім увімкнула телефон. Відкрила банк. Перекинула зі своєї картки чотири тисячі гривень на рахунок Аліни. У коментарі написала: «На малюнок Микиті. Більше не переводь мені дзвінки від Станіслава».
І заблокувала її номер.
Не назавжди. На чотири роки. Рівно стільки, скільки вона не насмілилась мені подзвонити, коли її чоловік викладав мене в сімейний чат.
