Я не мала права там стояти. Але стояла. З підносом у лівій і чужою посмішкою, приклеєною до обличчя. Офіціантка Оксана, тридцять п’ять років, у сірому фартуху розміру L, який висів на мені, як на вішаку.
За три метри реєстраторка звіряла список гостей. Я вже знала, що в ньому є Верещуки. Орест, Ярина і Маркіян. Спеціально не дивилася. Бо якби подивилася — мусила б щось відчути, а я не мала на це сил.
Це був благодійний вечір фонду імені Катерини Верещук, матері Ореста. В готелі «Леополіс» на Листопадового Чину. За вікнами дощ зі снігом перетворював бруківку на кашу, а в залі пахло воском і кавою. Офіціантів розставили вздовж фуршетної лінії: тримай піднос, міняй серветки, не лізь нікому у вічі.
Останні чотири місяці я намагалася переконати себе, що тієї роботи не було. Що не було хлопчика, який біг до мене з дитячого майданчика і кричав: «Оксанко, я знайшов жука-рогача!» Що не було вечорів, коли я сиділа біля його ліжка, поки він засинав, і стежила, щоб нічний світильник не блимав.
Але все було. І все скінчилося в березні, коли мене викликали до Ярининого кабінету.
— Маркіян уже великий, — сказала Ярина, не відриваючись від екрана ноутбука. — Вам дякую. Розрахунок отримаєте.
Я не питала, чому саме тоді. Тільки запитала:
— А можна з ним попрощатися?
— Не варто. Він у школі. Буде зайве хвилювання.
Я забрала речі з шафки в коридорі. Своє горнятко зі слоненям, закладку, шкарпетки, які так і не встигла зашити. Вийшла через службові двері, бо так було написано в інструкції.
А через тиждень подруга з агенції надіслала скріншот. У закритому чаті нянь Львова хтось написав: «Оксана Л. — не рекомендую. Взяла від сім’ї Верещуків 30 000 і підписала розписку, що претензій не має. Зникла».
Я перечитала той скріншот разів десять. Потім набрала подругу. Вона довго мовчала у слухавку, а тоді:
— Я не знаю, хто це написав. Але тобі тепер двері закриті. Навіть у «Бюро турботи» відмовили.
Я спробувала знайти роботу сама. Розклеїла оголошення. Відгукнулися двоє. Перша жінка запитала: «Ви та сама Оксана?» — і кинула слухавку. Другий взагалі не передзвонив.
Так я опинилася в бригаді кейтерингу. Старша зміни сказала: «Відпрацюєш — ніхто не питатиме, хто ти. Головне — не впади з підносом».
Але я не з підносом упала. Я впала всередину сцени, якої боялася найбільше.
Бо Марко мене впізнав.
Він увійшов разом з батьками. Ярина в бордовій сукні до підлоги, Орест на голову вищий, а за ними — Маркіян. У чорному костюмі, який йому тиснув у плечах. Волосся прилизане, але один кучерик упав на чоло. Він смикав Ярину за рукав, щось питав, а вона відмахувалася, не повертаючи голови.
Я спробувала відступити за колону. Але він підняв голову. І рвонув.
Через залу. Між гостями. Між столиками. Офіціантка з шампанським відскочила. Якась жінка опустила келих. Я застигла з підносом, а він добіг і обхопив мене так, що я ледь не втратила рівновагу.
— Мамо, — видихнув він мені в живіт. — Мамо, ти повернулася.
Гості завмерли. Музика ще грала, але її ніхто не чув. Десь на кухні бряжчав посуд.
Я не одразу зрозуміла, що робити. Правою торкнулася його плеча. Слова не йшли. А він тримався за мій фартух так, ніби я могла зникнути.
— Чому ти плачеш? — запитала я.
— Мама сказала, що ти взяла гроші і більше не прийдеш, — видушив він крізь сльози. — Але ти ж прийшла. Ти ж насправді не взяла?
Він дивився знизу вгору, і в цьому питанні було все: чотири роки сирників на сніданок, читання про динозаврів, походи до лікаря, коли підскочила температура, і моє нічне сидіння біля дверей, поки він засинав.
Я не встигла відповісти.
— Прибери від нього свої руки! — Ярина вже стояла за два кроки. Голос — як скло, яке ось-ось трісне. — Ти як тут опинилася? Хто тебе пустив?
Вона сіпнулася до мене, щоб відтягнути Марка. Далі сталося швидко.
Орест опинився між нами. Перехопив Ярину за зап’ястя.
— Досить, — сказав він.
Не «припини», не «Ярино, заспокойся». Просто «досить». Так, що офіціант біля шампанського завмер.
Ярина вирвалася. Її обличчя змінилося: злість на секунду стала розгубленістю.
— Ти захищаєш її? — випалила вона. — Після того, що вона зробила?
— А що вона зробила? — Орест дивився на неї. — Ти сказала мені, що вона написала заяву і забрала гроші. Тепер дитина біжить через залу і кличе її мамою. Поясни мені, Ярино.
Марко все ще тримався за мій фартух. Я відчувала, як тремтять його пальці. Він не розумів, чому дорослі кричать, чому мама стискає кулаки, чому тато дивиться на нього так, ніби не бачив.
— Вона взяла 30 000, — процідила Ярина. — Розписка лежить у сейфі. Вдома. І вона підписала її власноруч.
Я вдихнула. За чотири місяці вперше мені захотілося засміятися. Не від радості — від абсурду.
— Покажи, — сказала я.
Усі завмерли. Орест перевів очі на дружину.
— Що? — вона обернулася до мене.
— Покажи розписку. Я хочу побачити свій підпис.
— Її нема тут!
— А що є? — я поставила піднос на край столу. Пальці ще не розтиснулися, але я змусила їх. — У мене є банк. Мобільний додаток. «Приват24».
Я витягнула телефон з кишені фартуха. Розблокувала. Простягнула Оресту.
— Шукайте 30 000. Переказ від Верещуків. Будь-який. За останні пів року. За весь час, поки я у вас працювала, крім зарплати.
Він дивився на телефон, як на гранату. Але взяв. Прокрутив.
— Це нічого не доводить, — кинула Ярина. — Ти могла зняти готівку.
— З якого рахунку? — спитала я. — Де вхідний переказ? Якщо я підписала розписку, то має бути історія надходження. Дата. Сума. Вантажівка не приїхала, а гроші не пахнуть, Ярино. Тому покажи мені виписку, або ти змусиш мене думати, що розписка — фальшивка.
У залі ніхто не кашляв. Навіть посуд на кухні затих.
Орест повернув мені телефон. Він не дивився на Ярину. Він дивився на Марка. Потім, не звертаючи уваги на гостей, опустився перед сином на одне коліно. Штанина уперлася в мармурову плитку.
— Марку, — сказав він. — Хто тобі сказав, що Оксана взяла гроші?
Марко витер ніс рукавом костюма.
— Мама. І ще тьотя Свєта. Вони говорили на кухні. Тьотя Свєта сказала, що такі люди, як Оксана, ніколи не повертаються.
Орест повернув голову до Ярини. Та не відводила очей.
— Ти розповіла дитині? — запитав він.
— А що я мала казати? Він питав, де вона. Я сказала правду: взяла гроші і поїхала.
— Яку правду? — Орест підвівся. — Я сам бачив розписку. Ти сказала, що вона її підписала в твоєму кабінеті. Я не перепитував. А тепер у мене син стоїть і каже, що ти сказала йому, ніби вона його покинула.
Я зробила те, що мала. Зняла з шиї фартух. Простягнула офіціантові, що стояв поруч. Він узяв, не питаючи.
— Я не підписувала розписки, — сказала я тихо. — І не брала 30 000. Я працювала у вас чотири роки і сім місяців. Остання зарплата за лютий — 18 000 — так і не прийшла. Разом з березнем і квітнем ви мені винні 54 000. Я не вимагаю. Я рахую.
Ярина фиркнула.
— Ти хочеш грошей? Зараз?
— Ні. Я хочу, щоб ти зараз, при всіх, сказала Маркові правду. Але ти цього не зробиш. Тому я зроблю це сама.
Я повернулася до Марка. Він усе ще тримався за мій рукав. Я обережно відчепила його пальці.
— Марку, я не брала грошей. І я не тікала. Мене звільнили, а тобі сказали неправду. Це не твоя провина. І не моя. А те, що дорослі влаштували зараз, — це їхній сором, а не твій.
Він кліпнув кілька разів, ніби переварював. З носа в нього звисала крапля. Я дістала з кишені серветку і витерла. Він не відсторонився.
— Ти прийдеш завтра? — спитав він.
— Ні, Марку. Я більше не працюю у твоїх батьків.
— А можна я буду до тебе приходити?
Я подивилася на Ореста. Він стояв білий, як скатертина. Потім перевела очі на Ярину. Її губи стиснулися в тонку лінію.
— Це вже не від мене залежить, — сказала я. — Але я б тобі зраділа. Якщо твій тато дозволить.
Орест ковтнув. Я бачила, як у нього на вилиці смикається м’яз.
— Оксано, почекай, — сказав він. — Я зараз скажу їй…
— Не треба, — я підняла свій телефон зі столу. — Сказати повинна вона. Але я не маю часу чекати.
Я відкрила електронну пошту. Натиснула «Відправити».
— Що ти робиш? — Ярина зробила крок до мене.
— Надсилаю вашому бухгалтеру вимогу про виплату заборгованості. З копією на вашу корпоративну пошту. І заяву своєму адвокату. Якщо за три дні гроші не надійдуть, заява піде в поліцію. Стаття 358 Кримінального кодексу — підробка документів. І стаття 190 — шахрайство. Якщо розписка фальшива.
— Ти не посмієш, — процідила Ярина.
— Посмію. Бо я вже чотири місяці живу з тавром злодійки. А я не вкрала навіть цукерки з вашого буфету.
Я забрала свою сумку з-під столу. Пішла до виходу. Не через службові двері, а через головні. Між гостями, які розступалися.
Біля дверей я обернулася, бо Марко крикнув:
— Оксано!
Він стояв біля батька, тримаючись за його штанину. Не плакав. Просто дивився.
— Я не зникну, — сказала я. — Я тільки йду.
І вийшла.
Надворі дощ зі снігом. Двірник змітав мокре листя біля ганку. Біля входу сидів пес охоронця — здоровенний вівчар — і гриз гумового їжачка. Коли я проходила, він підняв голову і не загавкав.
Телефон у сумці блимнув. На екрані: «Лист прочитано. Бухгалтерія Верещуків».
Я не посміхнулася. Просто вдихнула часник і бензин, і пішла на трамвайну зупинку. Трамвай №6 під’їхав через чотири хвилини. Я сіла біля вікна. За склом миготіли ліхтарі Листопадового Чину, і в їхньому світлі моє обличчя у відображенні було спокійне. Тверде. Остаточне.
