Я ніколи не думала, що мій син вирішить вигнати мене з мого важко заробленого будинку в його віці. Так сталося, що батько Адама загинув, коли нашому синові було сім років. В автокатастрофі. Я залишилася сама з дитиною, мусила бути сильною. Батьки були далеко. Адам ходив до школи, а також відвідував групу продовженого дня. Я працювала в їдальні на паперовій фабриці. На вихідних приймала замовлення, шила одяг або клеїла шпалери. Словом, робила все можливе, щоб мій син не був знедоленим. Потім купила нам власну квартиру, бо до того ми жили в комуналці.
Я не знаю, що я упустила у своєму вихованні. Можливо, я не проводив достатньо часу з сином. Занадто багато працював. Я балувала його, одягала в школу і дарувала взуття, якому всі заздрили, платила за його навчання і постійно відмовляла собі.
Андрій закінчив навчання і вирішив одружитися. Я взяла до себе матір, продала її хату і землю в селі за хороші гроші і купила синові квартиру на весілля. Ми повінчали молодих. Андрій влаштувався на роботу архітектором у фірму.
Будинок у селі дістався чоловікові у спадок від батьків. Ми його не продали, побудували дачу і їздимо туди у відпустку.
Я досі працюю, але все літо проводжу в селі, маю город. Їжджу туди потягом майже щодня, бо маю доглядати за старенькою мамою. Але взимку там холодно. І мені важко весь час доглядати за таким великим домогосподарством.
У мого сина була хороша робота, потім його звільнили. Зараз він працює охоронцем у супермаркеті. Нам треба годувати сім’ю, а гроші не пахнуть.
А тут ще й онучка нещодавно народилася, Софійка, сонечко наше. Все добре, але з грошима останнім часом не дуже. Я отримую зарплату і підробляю на півставки. Щотижня ношу їхні сумки з дачі. Купила внучці ліжечко, іграшки та підгузки. Допомагаю невістці з дитиною, коли є час.
Нещодавно приїхала погратися з Софійкою у свій вихідний. Поки онука заснула, Андрій покликав мене на кухню на чай. Ми сидимо, розмовляємо, і він каже:
Мамо, а чому б тобі не залишитися вдома і не здавати свою квартиру? Марина в декреті, а я зовсім одна. Там свіже повітря. Я б сама там жила.
Не знаю, плакати чи сміятися. І ось мій рідний син вирішив виселити мене з квартири зі своєю немічною бабусею, щоб заробляти на ній гроші. Я не витримала – кажу, мовляв, у тебе совісті немає, тому й такі думки в голові.
Він почав виправдовуватися і каже: “Не думай про це, я просто запропонував, вирішив, що, можливо, тобі було б краще жити на землі. Так, краще, в хаті без опалення з пічкою на дровах. І мити голову в мисці, як у старі добрі часи.
Це коштує великих грошей, щоб зробити будинок затишним на зиму. Та кого це хвилює? Головне, що мама носить мішки з городу і дає мені гроші.
Я сказала синові, що не чекаю від нього цього. Я стільки для нього зробила, і яка вдячність – забрати ще й мою квартиру.
Я зібрала речі і поїхала додому. З сином я не розмовляла вже місяць. Дуже сумую за онукою. Дитина в цьому не винна. Андрій дзвонить мені і просить вибачення. А я не знаю, чого чекати від таких дітей. Він виліз мені на голову і звісив ноги. І все йому мало. Він все життя до цього готувався, і все йому мало!
Чи правильно я зробила?
