Сосідський мопс загавкав у ту саму мить, коли пролунав дзвінок. Я саме стояла на балконі, перекладала ґрунт у горщики з каланхое. Земля сипалася крізь пальці, суха й тепла, пахло літом, хоч на календарі був лише початок березня. Львів тонув у дрібній сірій мряці, і з вулиці Левицького тягнуло мокрою бруківкою та кавою з кав'ярні на розі.
Я витерла долоні об старий фартух і пішла до дверей. Не встигла. Дзвінок повторився — три довгі, вимогливі сигнали. Мопс уже не гавкав, а скиглив, дряпаючи лапами двері квартири навпроти. Хтось чужий приніс.
На порозі стояла дівчина років двадцяти восьми, може, трохи більше. Білий плащ, розстебнутий, не приховував великого живота. На шиї — тонкий ланцюжок з хрестиком, у вухах — перли, які я сама колись носила б хіба на випускний. Вона дивилася на мене зверху вниз, хоч була нижчою на голову.
— Ви Оксана? — голос різкий, без привітання. — Я Софія. Майбутня дружина Андрія. Маю намір поговорити.
Я стояла, тримаючи двері за ручку. За спиною Софії, на сходовому майданчику, рипнули старі дерев'яні перила — хтось ішов сходами. Я не хотіла сцени. Я взагалі ніколи не вміла кричати.
— Заходьте, — сказала я, відступаючи.
Софія переступила поріг так, ніби входила до власного кабінету. Зняла ботильйони, відсунула носком мої тапки, пройшла до вітальні. Я за нею. Вона оглянула стелі з ліпниною, старий дубовий паркет, картину над комодом — подаровану ще мамою. Потім сіла на канапу, не чекаючи запрошення, і поклала руки на живіт.
Я залишилася стояти біля вікна. Бачила, як мряка осідає на шибках, як внизу по бруківці плентається трамвай. Люди з парасолями обходили калюжі. На кухні цокав годинник — старий, з зозулею. Він четвертий рік відставав на сім хвилин, і я так і не полагодила.
— Андрій мені все розповів, — почала Софія. Вона погладила плащ, на колінах якого виступили вологі плями. — Ви ж розумієте, що дитині потрібен простір. Цей будинок завеликий для однієї жінки. Ваші дочки давно живуть окремо. А у нас буде син.
Я дивилася на неї і згадувала, як одинадцять днів тому знайшла в телефоні Андрія переписку. Він забув пристрій на тумбі в передпокої, пішов у душ, а екран увімкнувся від повідомлення. Того вечора я перечитала тридцять років свого шлюбу за чотири хвилини. І закрила очі. Я боялася залишитися сама у сорок вісім. Тому мовчала. Готувала йому його суп з фрикадельками, прасувала сорочки, слухала розповіді про завантаженість в офісі. А вночі дивилася в стелю, поки він хропів поруч.
— Андрій м'яка людина, — вів далі голос Софії. — Він вас шкодує. Тому я вирішила сама. Ми ж дорослі люди, Оксано. Нащо ці дитячі хованки.
Вона закинула ногу на ногу. Її підбори торкнулися скатертини на кавовому столику, і та зсунулася на п'ять сантиметрів. Я бачила, як на скатертині лишилась сіра смуга від підошви.
— Ви переїдете в заміський будиночок у Брюховичах, — сказала Софія, дістаючи з сумки блискучу течку. — Там свіже повітря, город, спокій. Андрій казав, це саме те, що вам потрібно. А ми з дитиною залишимося тут. Поруч парк, лікарня, садочок. Логічно, правда?
Я мовчала. В голові крутилося: цей будинок я купувала на гроші, які залишила мені мати. Вона померла сім років тому. Батько пішов ще раніше. Андрій на момент купівлі навіть не був моїм чоловіком. Він з'явився пізніше, коли я вже мала стіни й дах.
Софія дістала з течки аркуш, розгорнула. Я не читала. Дивилася на її живіт. Мені аж закортіло щось зробити, а не просто перечекати. Вона вимовила щось про те, що мені дадуть три тижні, що Андрій приїздитиме допомагати, що я маю бути вдячною за таку турботу. Потім вона підвелася, підійшла до комода, де стояло три фотографії моїх дочок. Взяла одну — старшу, Орисю, якій у червні виповниться двадцять сім. Піднесла до світла.
— Гарні у вас дівчата, — сказала вона так, ніби купувала меблі. — Але на комоді багато пилу. Я б усе тут переробила.
Вона поставила рамку назад, але не рівно — та похилилась. Потім сіла на канапу. Взяла мамину вишиту серветку, яка лежала на підлокітнику, і витерла собі руки. Я бачила, як рожева нитка зачепилася за її перстень і порвалась. Це та серветка, яку мама вишивала останньої весни. Вона померла, так і не встигнувши завершити кут.
Я підійшла до вікна, щільно зачинила стулку. Трамвай загув, і в кімнаті прибрало звук. Потім я повернулася, сіла на крісло навпроти Софії, склала долоні на колінах. Спина випросталась сама.
— Софіє, — сказала я. — А Андрій не розповів вам, що цей будинок ніколи не був вашим?
Вона зморгнула.
— Тобто він не сказав, що будинок за документами належить мені. Подарований мамою ще до нашого шлюбу. Він тут навіть не зареєстрований. І не сказав, що три роки тому винен людям вісімсот п'ятдесят тисяч гривень. Що його логістична фірма вже дев'ять місяців як збанкрутувала. Що він ховається від колекторів, а його телефон відключений за несплату.
Вона дивилася на мене з відкритим ротом. Серветка в її руках затремтіла.
— І ще одне, — я нахилилася трохи вперед. — Сьогодні зранку я зібрала дві валізи його речей і поставила за двері. Чесно, я зробила це ще до вашого візиту. Але я не знала вашої адреси, тому вирішила дочекатися — раптом прийдете по ключі.
Софія побіліла. Вона схопилася, течка випала, розсипалися якісь папери по підлозі. Її губи припухли, туш почала текти по щоках. Вона щось белькотіла, але я не розчула. Потім вона кинулася до дверей, хапаючи свої ботильйони. Я чула, як вона шкребеться з замком, як грюкнули двері. Потім на сходовому майданчику залунало ридання — вона впала на перила, не в змозі йти.
Я не вийшла. Я стояла, дивилася на замок, на ключі, які стирчали зсередини. Потім повернулася до кімнати. Підняла з підлоги розкидані папери Софії. Виявилося, це були роздруківки з якогось сайту — вона шукала, як перевезти чоловіка в нове житло, і поради юриста. Я зіжмакала їх і викинула в смітник на кухні.
Там же, на кухні, я відкрила верхню шухляду — ту, де трималися важливі документи. Витягла теку. Перебирала: свідоцтво про право власності, мамину довіреність, фотографії. Знайшла те, що шукала — дарчу на будинок на ім'я Орисі, моєї старшої. Я її підготувала ще два роки тому, але все вагалася. Тепер вагатися не було чого.
Я сіла за стіл, взяла ручку з чорнилом, яке засохло на кінчику. Розписалася в трьох місцях. Потім набрала номер Орисі.
— Мам, все добре? — голос з того боку ще сонний, хоч на годиннику була десята ранку.
— Рисику, — сказала я. — Я подзвонила тітці Лесі, вона нотаріус. Сьогодні о третій підпишемо все остаточно. Будинок буде твій. Папа більше не житиме тут.
Дочка мовчала. Я чула, як на її кухні свистить чайник.
— А тепер слухай уважно, — я знизила голос. — Всі гроші зі спільного рахунку я вже перевела на твій. Вісімсот шістдесят дві тисячі. І ще я закрила той кредит, який він узяв на твоє ім'я. Тепер він нічого не зможе забрати.
— Мам, ти в порядку?
Я подивилася на балконні двері, де стояли каланхое. Вони не померли за зиму. Маленькі яскраві квіти ще трималися.
— Так, — відповіла я. — Тільки треба замки поміняти. І заблокуй його номер у себе, я свій вже заблокувала.
Я поклала слухавку. Потім набрала майстра, який робив нам кухню три роки тому. Він сказав, що приїде о другій.
Залишалось ще трохи часу. Я налила собі холодної води з графина, відпила. Потім підійшла до комода, підняла мамину серветку. Один ріг був розірваний. Я взяла голку з котушкою — вони лежали в жерстяній банці з-під чаю, тій самій, що мама подарувала мені на новосілля. Заправила нитку. Сіла на канапу, під лампу. І почала зашивати дірку. Стежки лягали рівно, один до одного. За вікном шумів дощ, і гупотів трамвай. А потім задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я: «Андрій». Я не підняла. Подивилася, як мигає зелений кружечок. Потім вимкнула звук і відклала смартфон на стіл. Взяла серветку в руки. Вишивка була врятована.
