Тарас тримав майстерню з ремонту телефонів на вулиці Соборній у Вінниці одинадцять років. Маленьке приміщення в старій будівлі, за вікном зупинка тролейбуса, на підвіконні завжди стояв кухоль з холодною кавою і коробка з-під шурупів, у якій він тримав чеки. Пахло там каніфоллю і пастою для полірування екранів. У лютому дві тисячі двадцять сьомого року Тарас прочитав на галузевому порталі, що Євросоюз запроваджує нові правила. Акумулятори в нових телефонах мають бути змінними самим користувачем, без клею, без фена, без нагрівання рамки. Він прочитав цю статтю тричі, щоразу повільніше, а потім вийшов у підсобку і стояв там з телефоном у руці, поки екран сам не погас.
Раніше заміна батареї була його золотою годиною. Клієнт приносив телефон, Тарас брав чотириста гривень за саму послугу, бо треба було підважити екран, відклеїти елемент від рамки, стежити, щоб не пошкодити шлейф. Люди боялися робити це самі. Знали: одне тремтіння руки — і екран трісне, а тоді ремонт коштуватиме дорожче за новий телефон. У Тараса був для цього свій інструмент — пластикова картка для підважування, стерта по краях так, що світилася жовтим. Ця картка завжди лежала в тому самому відділенні з написом "батареї". У лютому Тарас сховав її у шухляду з кабелями, якими вже ніхто не користується.
Клієнти дзвонили рідше. Спочатку він думав, що це через зиму, потім — через конкурентів. Лише у квітні молодий хлопець приніс телефон і сказав, що сам поміняв батарею вдома на кухні, бо виробник додав інструкцію на упаковці. Показав Тарасу фото на телефоні: відкритий корпус, новий елемент живлення, викрутка за сто двадцять гривень з будівельного гіпермаркету. Тарас подивився на це фото і віддав хлопцю телефон. Нічого не сказав. Тільки зачинив шухляду з кабелями сильніше, ніж треба було.
Дружина Тараса, Оксана, торгувала в тому самому приміщенні аксесуарами. Чохли, скло, зарядки. Саме вона першою помітила, що з рахунку фірми зникають гроші, а виторг менший удвічі. Тарас казав, що це тимчасово, що люди ще не довіряють новим рішенням, що виробники обійдуть правила. Оксана не сперечалася. Але у травні, коли прийшла вимога сплатити оренду приміщення, вона поклала її Тарасу на клавіатуру, між літерами А і С, і вийшла. Тарас просидів над тим папером до вечора. На підвіконні стояв уже третій кухоль з кавою, холодний, як перший.
У червні Тарасу надійшла пропозиція від великої мережі сервісних центрів. Хотіли викупити його базу клієнтів за сто двадцять тисяч гривень. Це були не великі гроші, але Тарас порахував у зошиті, що при нинішньому виторзі цього вистачить покрити оренду до кінця року. Замість відповіді він поїхав до Києва на виставку електроніки. Ходив між стендами і торкався нових телефонів, у яких батарею міняли, як батарейку в пульті. Один з представників виробника сказав йому, що складальна лінія для Європи відрізняється від тієї, що для решти світу, але все одно впроваджують її всюди, бо дешевше, ніж утримувати дві окремі. Тарас повернувся з виставки з пакетом рекламних буклетів, які так і не розпакував. Пакет стояв у передпокої до серпня, поки Оксана не винесла його на сходовий майданчик, щоб забрала фірма, яка вивозить макулатуру.
Найгіршими були дзвінки від постійних клієнтів. Колишній начальник відділення пошти запитав, чи поміняє йому Тарас батарею у старій моделі, бо новий телефон йому не потрібен, звик до старого. Тарас міг. Поміняв. Взяв двісті гривень, бо йому було ніяково брати більше. Начальник заплатив і сказав, що взагалі-то міг би й сам, просто часу немає. Це слово "сам" вразило Тараса сильніше, ніж він хотів визнати.
На початку вересня Тарас прийняв рішення. Не оголошував його. Просто в понеділок вранці не відкрив майстерню. На дверях повісив папірець: "Сервіс закрито. Дякую за одинадцять років." Папірець провисів три дні, потім дощ розмив чорнило, і залишилося тільки "закрито". Перш ніж він зняв цей папірець, прийшов виконавець з наказом про арешт рахунку за прострочену оренду. Тарас підписав протокол, не читаючи. Оксана стояла біля вікна і дивилася на тролейбус, який саме рушав із зупинки.
У жовтні Тарас продав обладнання з майстерні. Столи, лампи, фен, паяльник, всю шухляду з картками для підважування. Купив у нього все той самий молодий хлопець, який у квітні показував фото нової батареї. Дав за все тридцять п'ять тисяч. Тарас дивився, як виносять столи, і думав, що з усього найбільше йому шкода тієї однієї картки, стертої до жовтизни. Вона лежала в шухляді з кабелями. Він її не забрав.
Угоду з мережею сервісних центрів підписав у листопаді. Сто двадцять тисяч за базу клієнтів. На рахунку стало вільніше. Оксана нічого не сказала, тільки ввечері поставила перед ним тарілку борщу і скибку хліба, а поруч поклала чек з супермаркету, щоб він знав, скільки коштувало продукти. Тарас їв мовчки. Чек сховав у коробку з-під шурупів, ту, що стояла на підвіконні. Тепер коробка стояла на кухні, бо майстерня була закрита.
Востаннє Тарас був у приміщенні на Соборній у грудні. Перевозив останні коробки. На підлозі лишився тільки слід від столу, темніший прямокутник, який роками не бачив світла. Тарас підійшов до вікна і якийсь час дивився на зупинку. Саме під'їхав тролейбус номер шість, той самий, яким він колись їздив на роботу. Двері відчинилися, і ніхто не вийшов. Тарас вимкнув світло, замкнув двері на ключ і кинув ключ у поштову скриньку, як домовився з власником.
Того ж вечора на його телефон надійшло повідомлення від мережі сервісних центрів. Писали, що закривають точку у Вінниці, бо немає обороту, а гарантійне обслуговування все одно роблять у Києві. Питали, чи не хотів би Тарас викупити свою базу клієнтів назад. Тарас прочитав повідомлення і поклав телефон на стіл екраном донизу.
Оксана запитала, хто писав. Тарас відповів, що ніхто. Потім встав і дістав із серванту коробку з-під шурупів. Дістав чек, який вона тоді йому поклала, і подивився на суму: двісті шістнадцять гривень сорок копійок. Поклав чек назад. Коробку поставив на холодильник, бо там тепер було її місце.
Вранці Тарас зателефонував до центру зайнятості і домовився про зустріч з приводу курсів на техніка з обслуговування кондиціонерів. Оксані про це не сказав. Просто вийшов з дому і сів у тролейбус номер шість, який якраз під'їхав. Сів біля вікна і дивився, як зникають вітрини на Соборній. Не озирнувся. У кишені лежав папірець з адресою центру зайнятості і ручка, якою він переписав цю адресу двічі, щоб не забути.
