Хочу відкриємось. Мене звати Оксана, мені сорок два, і я двадцять третій рік стою за прилавком парфумерної крамниці на розі Пушкінської та Дерибасівської, тут, в Одесі. Через нашу вітрину видно готель "Лондонський" — старий, ще з дев'ятнадцятого століття, з ліпниною, яку двічі на рік фарбують, бо обсипається. І от того вечора, двадцять третього серпня, у готелі саме проходив прийом — весілля доньки якогось будівельного магната, а заодно, як завжди буває в Одесі, туди набилася половина міста, хто хоч якось причетний до грошей чи до влади.
Я не була запрошена, звісно. Але за годину до закриття крамниці мене попросили привезти партію парфумів — власниця готельного банкетного залу замовляла у нас для подарункових наборів гостям, "Шанель" і щось наше, локальне, "Красная Москва" вже давно не возять, тепер більше українські бренди беремо. Я взяла коробку, викликала таксі й поїхала. Пахло в машині бензином і чиїмись пролитими парфумами — водій возив квіти вдень, і салон просяк тим солодким, важким запахом лілій, від якого потім дві години паморочиться в голові.
Заходжу через службовий вхід, а там метушня: офіціанти носяться з тацями, з кухні тягне смаженою качкою й карамеллю — десерт горів синім вогником, "Аляска" називається, я потім спитала в кухаря. Мене впустили в зал на хвилинку, поки шукали адміністраторку для розписки. І от стою я в кутку, біля кадки з фікусом — не пальма, звичайний одеський фікус, якому вже років двадцять, судячи з товщини стовбура, — і бачу всю картину.
Зала була прикрашена під старовину: канделябри, дзеркала в позолочених рамах, паркет натертий так, що жінки в туфлях на шпильці ковзали. Оркестр грав щось із Штрауса, пари кружляли. І в центрі всього — я потім дізналася її ім'я, Марина Костянтинівна, дружина того самого магната, Ігоря Валерійовича Дробуша. Стояла вона біля колони, вбрана в сукню кольору слонової кістки, перли на шиї, і навколо неї немов утворилася порожнеча — жінки підходили, казали щось увічливе, і одразу відходили, наче з видимим полегшенням. Я тоді ще подумала: щось тут не так, чому до неї всі підходять так обережно, ніби до людини, яка щойно вийшла з лікарні.
А тоді біля входу зчинився шум. Метрдотель, який стояв поруч зі мною, раптом випростався, наче йому в спину вставили лінійку. Оркестр збився на такт і знову підхопив мелодію. Я подивилась у бік дверей — заходив сам Дробуш, у темному костюмі, з виразом людини, яка звикла, що на неї дивляться. І під руку з ним — дівчина, років двадцяти п'яти, у рожевій сукні з відкритою спиною, з рум'янцем, який точно не від пудри. На шиї в неї виблискувало кольє з рубінами — таке, до речі, ми в крамниці якраз і продавали, я його одразу впізнала, коштує близько двохсот тисяч гривень, замовлення робили через ювеліра з Києва.
Метрдотель поруч зі мною видихнув якесь слово тихо, ледь чутно. Зала завмерла. Хтось із дам упустив віяло на підлогу — я чула цей звук, дерев'яний стукіт по паркету. Чоловік поруч з оркестром закашлявся, ніби намагався приховати сміх, який так і не встиг вирватися.
І тут Дробуш, не дивлячись на дружину, підняв руку й голосно, так, щоб чули всі, сказав: "Дозвольте представити — герцогиню Арабі." Ну, звісно, слово він вжив інше, якесь пафосне, титул вигаданий, я вже не пам'ятаю точно, він любив такі витребеньки — то графом себе називав на візитках, то ще щось. Але суть була одна: він представив свою коханку як другу дружину, як особу з титулом, при живій законній дружині, яка стояла за п'ятнадцять кроків від нього.
Я стояла з коробкою парфумів у руках і не знала, куди дивитись. Метрдотель поруч зі мною теж завмер — у нього змінилося обличчя, наче він раптом зрозумів, що йому доведеться довго прибирати після цього вечора, і не лише посуд.
Марина Костянтинівна не зрушила з місця. Я бачила, як пальці її стиснули віяло — одну секунду, не більше, — а потім розтислися знову. Обличчя лишалося спокійним, майже байдужим. Тільки очі — я стояла достатньо близько, щоб помітити, — очі в неї на мить наповнилися чимось твердим, як скло, яке ось-ось трісне, але не тріснуло.
Тоді до мене підійшла адміністраторка, забрала коробку, розписалася, і мене повели до виходу через кухню — не можна було, щоб персонал крамниці тинявся залою під час такого прийому. Я йшла коридором і чула позаду музику, яка знову набирала обертів, ніби нічого не сталося. Але в коридорі мене наздогнала одна з офіціанток, молода дівчина, курила біля чорного ходу — руки в неї тремтіли, і не від холоду, серпень же, спекотно було навіть уночі.
Вона мені й розповіла решту — уже за три дні, коли я знову зайшла в готель за замовленням.
Виявляється, після того, як Дробуш представив коханку, у залі запанувала тиша хвилин на десять — ніхто не знав, як реагувати. А тоді Марина Костянтинівна підійшла до чоловіка, привіталася з дівчиною абсолютно ввічливо, навіть подала руку — і всі побачили, що на пальці в неї немає обручки. Вона зняла її ще до прийому. Про це ніхто не знав, крім, мабуть, найближчих подруг.
А наступного ранку — це вже офіціантка розповіла з чужих слів, від покоївки з готелю, — Марина Костянтинівна приїхала в офіс адвоката на Грецькій вулиці, з папкою документів під пахвою. Виявляється, три роки тому, коли Дробуш розширював свій будівельний бізнес і йому потрібні були додаткові кошти на кредит, він оформив тридцять п'ять відсотків акцій своєї головної компанії на дружину — щоб зменшити свою частку і піти від якихось податкових ризиків. Юрист тоді порадив, і вона підписала, не сперечаючись.
Тепер ці тридцять п'ять відсотків — а це, за оцінкою, десь понад сорок мільйонів гривень — вона переоформила через нотаріуса на благодійний фонд допомоги дітям з онкологією, той, що при обласній лікарні на Пастера. Просто взяла й віддала. З формулюванням у документах — "безповоротна передача частки статутного капіталу". Дробуш дізнався про це через юриста фонду, який зателефонував йому з проханням підписати якісь супровідні папери щодо переоформлення керівних повноважень у компанії, оскільки новий власник частки — фонд — вимагав представника в наглядовій раді.
Кажуть, він приїхав до неї додому того ж дня — вона на той час уже жила окремо, зняла квартиру на Французькому бульварі, недалеко від моря. Стояв під дверима, дзвонив у домофон разів двадцять. Вона не відповіла. Я цього не бачила, звісно, мені сусідка офіціантки розповідала, яка живе в тому ж будинку.
Я більше цю пару в готелі не бачила. А кольє те рубінове, до речі, за місяць після того випадку хтось приніс нам у крамницю на комісію — продавали через ювелірний відділ по сусідству. Продавщиця звідти казала, дівчина сама принесла, сказала, що більше не хоче його бачити.
