Я відпрацювала у відділенні Укрпошти на Виноградарі одинадцять років. Останній клієнт того вівторка зайшов о сьомій п'ятдесят. Я вже зняла бейдж, але коли він поклав на стійку коробку, перемотану скотчем так, ніби всередині жив скарб, — лишилась.
— До Львова, — сказав. — Бандероль. Тільки щоб до п'ятниці.
Чоловікові років сорок, куртка з капюшоном мокра від дощу — надворі лило з обіду, наш ґанок уже стояв у калюжі. Він не дивився на мене, дивився на коробку. Пальці в нього тремтіли, коли він писав адресу. Такі руки я бачу раз на рік: коли людина відправляє те, чого не можна пояснити словами.
— Що за вантаж? — спитала я, бо за правилами маю.
— Речі.
— Які?
Він підняв очі. Сірі, втомлені, з червоними прожилками.
— Дитячі іграшки. Моєму синові. Йому сім. Я його не бачив від березня.
Я не стала перепитувати. Взяла коробку, завила в упаковку. Вона була легка — як ота, що батьки надсилають, коли більше нічого не можуть зробити: ні приїхати, ні подзвонити, ні обійняти.
— Машинка всередині? — спитала я, прощупуючи кутик.
— Та ні, — він усміхнувся криво. — Там дивна річ. Фантики.
Я підняла на нього очі, здивована.
— Цукерки, що з фантом, — пояснив. — Такі дешеві, знаєте? По п'ять гривень за пачку. Ми з дружиною колись сварились, що я їх купую дітям — то сама хімія, краще б яблуко. А я їх і далі купував. Бо син сміявся, коли з'їдав. У нього язик ставав синій.
Він замовк. Дивився, як я друкую наклейку. Потім дістав із гаманця складену вчетверо купюру — п'ятсот гривень.
— Знаєте, скільки мені дали на руки після розлучення? — спитав. — Одинадцять тисяч. Із зарплати за два місяці на заводі. Я жив у знайомих на Осокорках, їздив на роботу через усе місто. А вона на подвір'ї казала сусідам, що я аліменти не плачу.
Я пробила бандероль. На екрані вискочило: триста сорок гривень.
Він простягнув п'ятсот. Я відрахувала здачу — сто шістдесят — і поклала на стійку.
— Залиште собі, — сказав він, не торкаючись грошей. — На чай чи що там у вас можна.
Я не взяла. Присунула купюри назад, до його руки. Він подивився на них, ніби не відразу зрозумів, чого я хочу, тоді все-таки забрав.
— А знаєте, чого я хочу найбільше для дітей? — спитав тихо.
Я вже здогадувалась: зараз буде те, через що він прийшов саме сюди, саме в дощ, саме за десять хвилин до закриття. Бо такі речі не кажуть удень, при свідках. Їх кажуть, коли вже майже темно і за спиною — порожнє приміщення.
— Я хочу, щоб вони виросли парканом між собою. Не стіною, — він підняв руку, ніби щось показує. — Стіна — то коли назавжди. А паркан має шпарки. Через шпарки можна говорити. Можна передати хліб або чашку. Можна жити окремо, але знати, що з того боку хтось стукотить.
Він відступив од стійки. На підлозі лишились мокрі сліди.
— Скажіть, — мовив уже спиною до мене, — а якщо діти вже розлучені батьками? Їх теж треба вчити робити шпарки в паркані?
Я не знайшлась, що відповісти. Надворі знову вдарив дощ. Вікно наше — як пральна дошка, все в патьоках.
Він вийшов. Я дивилась на порожню стійку і думала про те, що о сьомій п'ятдесят у відділенні на Виноградарі стояв чоловік, який хоче для дітей не щастя, не здоров'я, не миру. Він хоче паркан зі шпарками. Бо сам пробує говорити через нього вже сьомий місяць.
Наступного дня мені випала ранкова зміна. Я приїхала до відділення о восьмій, мокрий ґанок уже розвезло, сусідський пес дрімав під нашим навісом. Я ввімкнула комп'ютер, налила чай у синю чашку — її лишила ще минула зміна, недомиту. Потім сіла за свою стійку.
О десятій двадцять двері відчинились. Зайшла жінка. Я впізнала її зразу, хоч ніколи не бачила: по напружених плечах, по тому, як вона міцно тримала під пахвою сумочку. Очі світлі, але темні під ними кола, як від недосипу чи від сліз.
— Доброго дня, — сказала вона. — Мені прийшло повідомлення, що на моє ім'я бандероль. Але я нічого не замовляла.
Я вже здогадувалась, у чому річ. Наша система пише: одержувач — за адресою. А якщо адреса змінилась, але прізвище те саме… Буває.
— Прізвище? — спитала я.
Вона сказала. Я ввела. На екрані випливло: бандероль із Києва до Львова, відправник — він. Одержувач — вона. Вартість — триста сорок гривень. Все сходиться.
Я пішла в підсобку, знайшла коробку. Принесла. Вона стояла, дивилась на неї, не брала. Пес надворі гавкнув на когось. У відділенні тихо. Чай у моїй чашці вистиг.
— Це від нього, — сказала вона не до мене, а кудись у коробку.
Я дала їй час. Вона взяла коробку, стиснула так, ніби зважувала, чи є всередині життя.
— Ви знаєте, що він наробив? — вона підняла на мене очі. В них не було сліз, але було щось гірше: сухість, яка вже не плаче, бо виплакала все. — Він продав дачу моєї матері. Дідизну. Ту, де яблуня і криниця. За копійки, бо йому загріли спину кредити. А тепер шле дітям іграшки, як святий.
Я друкувала щось у комп'ютері, не дивлячись на екран.
— Я не хочу цього отримувати, — сказала вона.
Потім поставила сумочку на підлогу. Підняла коробку і притисла до грудей.
— Але дітям не можна не передати.
Вона дістала з сумочки телефон. Старий, з тріщиною через весь екран. Набрала когось.
— Алло, мамо? Я на пошті. Тут від нього… Так, знаю. Ні, я не відкривала. Вони ж чекають від батька будь-чого. Нехай хоч цукерки.
Вона припинила розмову. Погляд у неї вткнувся у вікно, де все лило і лило.
— Він приходив сюди вчора ввечері, — сказала я. — Просив надіслати терміново, до п'ятниці.
Вона глянула на мене, ніби чекала продовження.
— Руки в нього тремтіли, коли писав адресу, — додала я. Це було правдою, і цього вистачило: вона трохи опустила плечі, ніби їй дозволили на секунду не тримати оборону.
— Я добавлю своє, — сказала вона. — Вже купила светр, теплі колготки. На Новий рік поїду. Віддам їм усе разом.
Вона пішла. Двері самі зачинились повільно — пружина наша зносилась, тягне, але не тримає. Мокрі сліди на підлозі лишились чиїсь, уже не розбереш — його чи її.
А наступного ранку я вийшла на ґанок раніше за всіх. Дощ скінчився. З-під ринви виглядало сонце, калюжа взялася парою. Пес сидів на тому самому місці, позіхнув і знову поклав морду на лапи.
Я ввімкнула свій робочий комп'ютер і створила нову бандероль. Одержувач — той-таки чоловік, адреса на Осокорках, яку він назвав учора, коли говорив про знайомих. Вантаж — тридцять шість пачок фантиків, куплених дорогою на роботу, у кіоску біля метро. По п'ять гривень кожна.
Я не написала супровідної записки. Просто наліпила штрихкод, поставила коробку в лоток на відправку і пішла вмикати світло в залі.
