Я знав, що мати не мовчатиме довго — вона взагалі не вміє мовчати довше доби. Але коли за столом у неї в квартирі на Клочківській, серед олів'є та курки по-київськи, вона поставила переді мною й Мариною тарілку і сказала: "Синочку, ти хоч розумієш, що вона тобі в матері годиться?" — я зрозумів, що це надовго.
Мені двадцять шість. Марині сорок три. Ми познайомились у автосервісі — так, я механік, а вона привезла свій старенький "Шкода Октавія" на заміну гальмівних колодок, і ми проговорили годину, поки я возився з машиною, а вона пила каву з автомата й розповідала, як виховує доньку-студентку сама. Я тоді ще не знав, що за півроку скажу їй, що хочу з нею жити.
Мати про це дізналась не від мене — донесла тітка Ліда, сусідка, яка бачила нас на Сумській, як ми йшли за руки. І почалось.
Спочатку мати просто "жартувала" — питала, чи не купити мені підгузки для майбутніх дітей, бо "у такому віці жінка вже не мама, а бабуся вийде". Потім перестала жартувати. Почала дзвонити по три рази на день, присилати мені статті "чому шлюб з різницею у 15 років — це пастка", один раз навіть прислала фото якоїсь молодої дівчини з підписом "подивись, яка гарна дочка Валі з другого під'їзду".
Я тримався. Марина теж тримається — вона взагалі спокійніша за мене, каже, що бачила в житті речі й гірші за сварливу свекруху. Але справжній вибух стався не через вік і не через розмови на кухні.
Стався через автосервіс.
Мій батько, коли ще був живий, тримав невеликий сервіс на Балівці — три підйомники, шиномонтаж, компресор старий, який весь час треба було лагодити. Після його смерті три роки тому сервіс формально записали на матір, бо так вийшло по документах, а фактично весь цей час керував я: наймав хлопців, возив запчастини, вибивав оренду в орендодавця. Мати туди навіть не заглядала — казала, що "не її діло, вона на пенсії, хай син крутиться".
І от, коли пристрасті навколо Марини розжарились до краю, мати раптом заявила, що переписує сервіс на племінника — сина її сестри, того самого, який два роки тому продав батьківський гараж і програв гроші на ставках. "Бо ти зв'язався з тою жінкою, і я тобі не довіряю більше свій бізнес", — так і сказала, дивлячись мені прямо в очі за тим же кухонним столом.
Я тоді мовчав хвилин зо три. Не тому, що нічого сказати — навпаки, слів було забагато, і я боявся, що скажу зайве. Марина сиділа поруч, крутила в руках чашку з недопитим чаєм, і я бачив, як у неї побіліли кісточки пальців.
Мати продовжувала: мовляв, племінник "свій", "молодий, енергійний", а я "втратив голову через якусь тітку" і не можу тверезо думати про бізнес. Що вона вже домовилась з нотаріусом на четвер, і документи майже готові.
Я запитав тільки одне: "А хлопці, які там працюють — вони в курсі, що їх новий хазяїн той, хто позаторік злив гараж за тиждень?"
Мати не відповіла. Встала й почала мити посуд, хоча ще ніхто не доїв.
Наступні два дні я не спав нормально. Дзвонив орендодавцю, дзвонив бухгалтерці, яка вела в нас документи ще за батька. З'ясувалось важливе: формально сервіс дійсно записаний на матір, але обладнання — підйомники, компресор, інструмент — куплені мною особисто за останні три роки, є чеки і договори купівлі на моє ім'я. Тобто переписати можна було саму юрособу й оренду, а от підйомники й компресор — ні, вони мої.
У четвер вранці я приїхав на Балівку раніше за всіх. Забрав документи на обладнання з сейфа, який батько ще поставив у підсобці, зателефонував орендодавцю й переоформив договір оренди приміщення напряму на себе — благо, орендодавець мене знав особисто років зо два і без проблем підписав новий папір. До обіду в мене на руках був новий договір оренди і всі чеки на обладнання, акуратно складені в синю папку, з якою я приїхав додому.
Мати того ж вечора привезла племінника показувати "його" сервіс — і застала порожню коробку з-під компресора та записку на дверях підсобки: "Оренда переоформлена. Обладнання належить Олексію [моє прізвище], документи додаються". Вона зателефонувала мені за хвилину, кричала щось про "заднє число", про те, що я "виставив рідну матір дурепою перед племінником".
Я відповів спокійно, тримаючи слухавку далеко від вуха, поки Марина мовчки складала тарілки в сушарку:
— Мамо, ти хотіла віддати чужому хлопцю те, що батько будував п'ятнадцять років, а я тягнув останні три. Тому що тобі не сподобалась моя дівчина. Я нічого в тебе не забрав — я забрав своє.
Вона поклала слухавку. Не дзвонила три тижні.
А потім подзвонила сама, якось вранці в неділю, коли ми з Мариною снідали яєчнею на кухні в моїй квартирі на Салтівці. Голос був інший — тихіший, без звичного напору. Сказала, що племінник за два тижні встиг влізти в борги через той самий ставковий сайт і вже питав у неї, чи не позичить вона грошей "на переоформлення папірців". Сказала, що бачить тепер, кому насправді потрібен був той сервіс.
Я не тріумфував. Просто сказав, що якщо вона хоче приїхати на Балівку подивитись, як там справи — двері відчинені щодня до сьомої. Про Марину не сказав нічого. Марина теж мовчала, тільки долила мені чаю і присунула тарілку з хлібом ближче — так, як робить це щоранку, коли бачить, що я стиснув щелепи міцніше, ніж треба для звичайної розмови за сніданком.
