Я досі пам’ятаю, як пахло в тій квартирі, коли я вперше туди зайшов. Мокрою штукатуркою і трохи фарбою. Тьотя Ліда стояла в дверях кухні, витирала руки об фартух і дивилася на мене, як дивляться на людину, якій щойно віддали ключі від усього свого життя. Я тоді подумав: ну от і все. Тепер я тут хазяїн. Мені було двадцять сім, і я щиро вірив, що саме так воно й працює.
Дружина моя, Орися, ще метушилася в коридорі — роззувалася, щось говорила про те, що треба помити вікна, поки не стемніло. А я стояв посеред великої кімнати з порожніми стінами, і мені здавалося, що я нарешті доріс до чогось справжнього. До свого. До такого, що не треба буде віддавати.
Тьотя Ліда — це мамина сестра. Вона сама запропонувала. Сказала: живи, синку, мені одній ці хороми ні до чого, а вам з Орисею треба десь ставати на ноги. Вона тоді саме збиралася до Італії, до якоїсь далекої родички, доглядати стару жінку. Квартира лишалася порожня. Двокімнатна, на Сихові, з балконом на схід. Не розкіш, але для нас із Орисею — цілий палац.
Перші пів року ми там просто жили. Орися повісила фіранки, які їй віддала моя мама, я прибив поличку над столом, купили холодильник у кредит. Тьотя Ліда не телефонувала — казала, що роумінг дорогий. Раз на місяць писала в месенджер: як ви, діти, чи все гаразд. Я відповідав: все добре, дякуємо. І мені навіть не спадало на думку, що «дякуємо» — це якось не те слово. Ми ж не в гостях. Ми вдома.
А потім вона повернулася. Раніше, ніж обіцяла. На дев’ять місяців раніше. Подзвонила з вокзалу: я вже у Львові, приїду завтра. Орися саме прала в ванній, я пам’ятаю, як вона завмерла з тазиком у руках. Ми перезирнулися, і жоден не сказав уголос те, що обидва подумали. Але я подумав. І Орися, певно, теж.
Наступного ранку тьотя Ліда приїхала з двома валізами і з тим самим фартухом, складеним зверху. Поставила речі в коридорі, пройшлася по кімнатах, помацала фіранки, кивнула на поличку: «Акуратно прибив». А тоді сіла на кухні, налила собі чаю з нашої чашки — з синім обідком, я її з «Епіцентру» привіз, — і сказала:
— Ну що, дякую, що доглянули. Тепер я вже сама.
Орися стояла біля плити. Я бачив її плечі. Вона не оберталася.
— Тобто нам шукати інше? — спитав я.
Тьотя Ліда помішала чай ложкою. Довго так помішала, секунд десять.
— Ну а як ти хотів. Це моя квартира.
Ми з’їхали за два тижні. Винайняли однушку на Левандівці, вісім тисяч на місяць плюс комуналка. Орися нічого не казала, тільки складала речі в ті самі коробки, з яких ми їх діставали пів року тому. А я все носив у собі це «ну а як ти хотів». Як я хотів? Я, чесно, вже й не знав, чого я хотів. Мабуть, щоб мені хоч раз сказали прямо: це твоє, живи. Щоб не треба було щоразу вгадувати, коли закінчиться чиєсь «живи, синку».
Минуло чотири роки. У нас народився син, назвали Марком. Ми все ще винаймали, тепер уже двокімнатну, бо з дитиною в однушці не розвернутися. Орися вийшла з декрету раніше, ніж планувала, бо грошей не вистачало. Я працював на двох роботах. І от якось у суботу вранці — мені саме дзвонив майстер із сервісу, я ремонтував свою стару «шкоду» — телефонують з незнайомого номера. Виявилося, сусідка тьоті Ліди, пані Зоя. Голос у неї такий, ніби вона вже все вирішила за мене:
— Ти б приїхав. Ліда в лікарні. Інсульт. Кажуть, надії мало.
Я приїхав. Тьотя Ліда лежала в неврології, не говорила. Ліва сторона не слухалася. Лікар сказав: відновлення буде довге, якщо взагалі буде. І тут пані Зоя відвела мене вбік у коридорі, де пахло хлоркою і чиїмось обідом, і сказала те, від чого в мене щось обірвалося всередині:
— Вона ж на тебе квартиру переписала. Ще торік. Ти не знав?
Я не знав.
Виявилося, тьотя Ліда оформила договір дарування. Без слів, без прощання, без «живи, синку». Просто пішла до нотаріуса на вулиці Городоцькій, заплатила мито, підписала. Квартира на Сихові тепер моя. Та сама, з балконом на схід і з поличкою, яку я прибив одинадцять років тому. Вона мені її віддала тоді, коли я вже навчився жити без неї.
Я стою тепер у тій порожній кухні. Поличка — на місці. Фіранки Орися тоді забрала. Чайник свистить, я вимикаю його під корінь, наливаю окріп у чашку з синім обідком. Ставлю на стіл. Сідаю навпроти порожнього стільця і дивлюся на нього, поки вода перестає парувати.
А тоді беру телефон і набираю знайомий номер. У коридорі гуде холодильник. Той самий, з кредиту, який ми так і не виплатили до кінця, коли з’їжджали. За вікном сутеніє, і з балкона тягне вогким снігом. Здається, я вперше за чотири роки не знаю, що робити з власним відображенням у темному склі.
