Я стояв у дверному прорізі й дивився, як її валіза б'ється об паркет біля моїх ніг. Замки дзвякнули — і в тій тиші, що зависла після удару, я вперше за три роки відчув, що маю право голосу.
За моєю спиною, мов два стовпи, стояли моя мама і теща. У сусідній кімнаті спав дворічний Марко. А посеред коридору стояла Олена, ще в пальті, з ключами від квартири в руці.
— Нікуди ти не поїдеш, — сказав я. — І не треба мені тут.
Вона навіть не здивувалася. Просто розстебнула верхній ґудзик пальта, ніби ми обговорювали, що купити на вечерю. Це мене добило. Я ж тиждень тому погодився — мовляв, так і так, бери свої два дні, я відпрошуся з роботи. А тоді виявилося: її підвищення — це не разова поїздка до Одеси. Це нова реальність. Її — нова. А моя — стара, з коляскою, борщем, супом на два дні, і з мамою, яка вже тричі питала, чому Олена тижнями не готує сніданки на вихідні.
— Ти ж обіцяв, — сказала вона. Голос у неї сів. Не від сліз — від втоми.
— Я багато чого обіцяв, — огризнувся я. — Поки думав, що в тебе є хоч крапля розуму. У мене на роботі завал, мама не зобов'язана горбатитися, а твоя мама з тиском лежить.
Теща за моєю спиною зітхнула. Потім сказала — тихо, ніби несла камінь:
— Доню, ти сім'ю втратиш. Жіноча справа — дім берегти, поки дитина на ноги не встане. А ти хвоста розпушила. Влад заробляє, ми на підхваті. Чого тобі бракує?
Олена перевела очі на неї. Потім на мене. І тоді прозвучало те, чого я не міг їй пробачити.
— Мій новий оклад майже вдвічі більший, ніж те, що приносить Влад.
У мене всередині щось клацнуло. Не просто образа. А така — гола, дурна, до кісток. Сусід з першого поверху, який досі позичає мені шурупокрут, чув, як вона мене на кухні вчила. А тепер це. При моїй мамі. При її мамі.
— Ах ось як ми заговорили? — мій голос зірвався. — Ну то катись на всі чотири боки. Але дитину ми з собою не заберемо. І сидіти з ним ніхто не буде.
Мама підійшла ближче, взяла свою сумку з вішалки.
— Нормальна мати з дітьми вдома сидить, а не по відрядженнях прохолоджується, — сказала вона до Олени. — Ми йдемо. Влад їде до мене на ці два дні. А ти думай, куди дівати сина. Хоч на вокзал із собою тягни.
Двері за ними гримнули так, що у серванті задзеленчали чарки. З дитячої почувся плач. Я не пішов. Стояв і дивився, як Олена йде до Марка. А потім почув, як вона набирає номер, який останні чотири роки у нас не згадували.
Батько. Той самий, що кинув її в п'ятнадцять. Тепер — великий, у робочій куртці, пропахлій бензином і тирсою. Він з'явився у нашій квартирі за півтори години, і я не одразу зрозумів, навіщо. А коли зрозумів — злякався. Олена вийшла з кімнати з Марком на руках і сказала:
— Це дідусь Марка. Він залишиться з онуком. Раз у дитини на ці два дні не було батька.
Я плюнув на підлогу. Він навіть не глянув у мій бік. Присів біля Марка, дістав з кишені дерев'яну машинку. Марко замовк. Я вийшов.
Зараз я думаю, що саме тоді я перетнув межу. Не тоді, коли двері зачинились. А коли сказав мамі: «Замінимо замки, поки вона в Одесі». Мама кивнула. І ми зробили це ще до того, як Олена повернулась.
Два дні я жив у мами. Спав на дивані. На роботі не було ніякого завалу — я просто не хотів залишатися вдома. А потім мені зателефонував дільничний і сказав, що мій син з дідом перебуває на дачі під Вишгородом, і що якщо я хочу поспілкуватися з ним — то хай краще спершу поясню, чому я погрожував здати дитину в камеру схову.
У мене дзвеніло у вухах. Я стояв у коридорі нашої квартири — тепер уже не нашої — і дивився на новий замок. Мій ключ не провернувся. Двері, які я сам нещодавно замінив, виявились зачиненими зсередини. На ручці висів замок-накладка. А з сусідньої квартири визирнула сусідка. Подивилася на мене. І зачинила двері.
Олена надіслала повідомлення: «Речі твої — на літній кухні в твоєї мами. Документи Марка забрав мій адвокат. Дзвонити не треба».
Я сів на сходах. Пахло смаженою цибулею — у когось горів обід. В руці я все ще стискав ключ від квартири, якої більше не існувало. Поруч стояла моя дорожня сумка. У ній — пара сорочок, дезодорант, зарядка до телефону. Я збирався на два дні. А вийшло — назавжди.
Через три місяці відбувся суд. Я сидів у залі з мамою, а Олена — зі своїм батьком. Суддя зачитував рішення, а я дивився на Марка, якого привів дід. Марко тримав у руці ту саму дерев'яну машинку. І сміявся. До мене він жодного разу не озирнувся.
Квартиру суд присудив Олені. Мамина хитрість із переоформленням не спрацювала: нотаріус підняв документи, з яких було видно, що частина грошей за перший внесок надходила з рахунку її батьків. Юрист Олени вимагав компенсацію. Не круглу суму. Але мені ще три роки виплачувати сорок чотири тисячі гривень.
Я стою біля супермаркету на Галицькій. Вона проходить повз із Марком. Він уже ходить сам. У неї діловий одяг. У нього — нова курточка. Вони проходять так близько, що я відчуваю запах її парфумів — той самий, який колись знав напам'ять. Вона не повертає голови. Марко дивиться на мене мить. Потім каже: «Мамо, а куди ми їдемо?» — і тягне її до трамвайної зупинки.
Трамвай номер два під'їжджає, і вони заходять. Я лишаюся на тротуарі. В руці — ключ від автомайстерні, яку я тепер винаймаю на околиці. Не той, що здавав нам колись батько Олени. Мій власний. За нього я заплатив завдаток. Перший внесок — рівно вісімнадцять тисяч. Решту мав позичити. Але це вже інша історія.
