Стас і Юля приїхали до Львова у вівторок увечері. Вівторок був днем, коли Марія поверталася з роботи на дві години пізніше — спочатку бухгалтерія на проспекті Свободи, потім прибирання під'їзду в кам'яниці навпроти. У руках вона несла пакет із АТБ, у ньому хліб тостовий, маргарин і дві упаковки води. До зарплати лишалося вісім днів.
Коли вона зайшла в коридор, з вітальні вибухнуло звуками пострілів із колонок. На дивані сидів Стас, двадцятитрирічний наречений Юлі. Навушники на вухах, у руках геймпад, а на екрані телевізора біг віртуальний чоловік з автоматом. Юля, її вісімнадцятирічна донька, лежала поруч на животі і гризла чипси. Вагітна — третій місяць. Вставала рідко, казала, що паморочиться в голові.
— Мамо, де сир із пліснявою? — сказала вона, не відриваючи голови від телефону.
Марія зняла взуття. Всунула ноги в капці, які хтось залишив посеред коридору, через що довелося опертися на стіну. Капці були мокрі, губка всередині холодна. Хтось виходив на сходову клітку і повернувся, не витерши підошви.
— Немає сиру, — відповіла вона. — Булка з маргарином є. Воду купила.
Юля рвучко сіла. Чипси посипались на подушку.
— Як це немає? У Стаса завтра зустріч щодо роботи. Він мусить виглядати пристойно. Вчора з'їв дві скибки хліба з твоїм паштетом і всю ніч пив воду. Ти не розумієш, що він переживає.
— Розумію, що переживає вже три місяці. На дивані.
Юля піднялась, підійшла до кухні. Забрала зі стільниці горнятко з чайною заваркою і вилила в мийку, не закрутивши кран. Вода текла тонкою цівкою. Марія дивилась на це, як на витікання бюджету.
— Мамо, благаю тебе, перестань. Стас не ледачий. У Львові немає роботи для менеджерів без досвіду. А до складу він не піде, бо в нього проблеми зі спиною. Лікар заборонив піднімати важке.
— Так? То хай лежить на дивані. Я піду на склад. Тільки хто тоді за світло заплатить?
За стіною почувся тріск зламаного пластику. Стас жбурнув геймпад об журнальний столик. Замовк, наче тільки тепер почув, що вдома говорять про нього при відчинених дверях.
Він вийшов на кухню в трусах і розтягнутій худі. Заглянув у пакет з покупками, покопирсався, втягнув носом повітря.
— Маріє Іванівно, це ж їжа для в'язнів, — пробурчав він. — Я казав Юлі, що мені потрібен білок. Завтра в мене телефонна розмова з рекрутеркою. Якщо не поїм, знепритомнію.
Марія дістала з шухляди ніж. Поклала на дошку хліб, відрізала одну скибку, потім другу. Намастила маргарином тонко, наче фарбу по стіні розмазувала. Горнятко з чаєм присунула до раковини і залила водою з чайника, що сичав на стільниці своєю овальною, щербатою ручкою.
— Хліб є. Маргарин є. Вода є, — сказала вона, відрізаючи третю скибку. — Іншого меню не буде.
Юля відступила на крок. Обхопила себе руками, хоча на кухні не було холодно.
— Ти хочеш, щоб Стас пішов? Тобі цього треба, так? Ти його ніколи не приймала. З першого дня бачиш у ньому тільки дармоїда.
— А кого мені бачити? Сидить у мене три місяці. За квартиру не платить, їжу не купує, а сьогодні позичив у мене дві п'ятисотки, бо треба було поповнити гру.
— Це не гра була! Це підписка на платформу з вакансіями! — крикнула Юля.
Марія відклала ніж. Тихо, не поспішаючи, відчинила шафку над мийкою і дістала чорну папку з рахунками. Застібнула блискавку. Витягла з кишені телефон, відкрила застосунок банку і кілька секунд натискала на екран. Потім повернула телефон до Юлі.
— Бачиш? — пальцем показала на баланс. — Тисяча триста двадцять гривень. Комуналка, світло, газ, вода. Мій проїзний на роботу коштує двісті. Лишилося на їжу для трьох людей на вісім днів. Скажи мені, хто з цих трьох зайвий.
Юля мовчала. Губи ворухнулись, наче вона хотіла щось сказати, але з вітальні долинув дзвінок телефону. Стас підійшов до комода, прочитав щось, вилаявся під ніс і скинув подушку на підлогу.
— Знову відхилили моє резюме. Я казав, що тут немає ринку для людей з вищою освітою.
Марія закрила папку. Сказала тільки одне речення, звертаючись до Юлі:
— Із завтрашнього дня я не купую їжу.
Наступного дня вона повернулась з роботи о шостій. У пакеті лежав тільки маленький натуральний йогурт, який вона з'їла на сходовій клітці, спершись на підвіконня, звідки віяло вуличним чадом і мокрою штукатуркою. Ніхто не бачив.
Зайшла в квартиру. Кухня чиста, в холодильнику порожньо. На стільниці лежала записка почерком Юлі: «Якщо думаєш, що це щось змінить, здивуєшся. Купила нам обід за свої заощадження. У Стаса сьогодні телефонна розмова. Витримаєш сама — витримаємо і ми».
Знизу дрібним почерком дописано: «Віддам тобі».
Марія зім'яла папір у кульку. У пальцях закрутило її від злості, потім вона розгладила аркуш на коліні і поклала в кишеню куртки. Не знала навіщо. Можливо, тому що давно не бачила такого охайного почерку доньки, як колись.
Увечері Юля і Стас повернулись. Сміялись на сходах, грюкнули двері, потім клацнула запальничка. Марія лежала у своїй кімнаті, в одязі, з радіо на тихому звуку. Крізь тонкі стіни почула Стаса:
— Сказала, що точно не буде з нами їсти. Може, замовимо піцу? Голодний як вовк.
Юля відповіла щось, чого вона не розібрала. Потім кроки по ламінату, скрип дверцят холодильника, тиша, знову кроки. Скрегіт ключа в замку.
Минула ніч. Минуло два дні. Марія щодня виходила зранку і поверталась увечері, в сумці мала тільки порожній контейнер з-під обіду. На роботі їла службовий бутерброд у офісній кухні — безкоштовний, з кейтерингу після засідання правління. Вдома нічого не готувала. Не підходила до плити. Замикалась у кімнаті, рахувала в зошиті борги і писала лист до правління ОСББ щодо підвищення тарифу за ліфт.
На четвертий день зранку вона знайшла в коридорі спортивну сумку Стаса. Була спакована, блискавка розстібнута, збоку стирчала ігрова приставка. Юля сиділа на кухні на підлозі, спершись на батарею. Руки тримала на животі, хоча живіт майже не було видно під широкою худі. Очі мала червоні.
— Він переїжджає до матері, — сказала вона без привітання. — Каже, що не буде жити з людиною, яка морить його голодом. У тебе дім, а не сім'я.
Марія підійшла до вікна. Відчинила його навстіж. Влетів запах квітучих каштанів з двору і звук трамвая, що завертав на Личаківську. Взяла з підвіконня горщик із засохлим фікусом, вилила залишок води в мийку.
— Сім'я — це коли кожен докладається. Я докладаюсь три місяці. Тепер Стас доклався у валізу.
Юля вибухнула. Почала кричати, що Марія ніколи не розуміла, що таке любити. Що вона обирає самотність замість власних онуків. Що Стас був єдиним чоловіком, який хотів залишитись із нею, а тепер піде через якусь дурну їжу. Схопила зі стільниці склянку і жбурнула нею об підлогу біля дверей. Скло тріснуло з дзвоном, дрібні уламки розкотились по підлозі. Марія не підняла їх одразу. Стояла, дивилась, як у скалках відбивається ранкове світло.
Тоді в коридорі задзвонив домофон. Юля піднялась і підійшла до трубки. Марія почула голос Стаса:
— Віддай мою зарядку, я забув.
Юля натиснула кнопку, відчинила двері на сходову клітку. За хвилину зайшов Стас. Побачив, що Марія стоїть на кухні поруч із розбитим склом. Зупинився біля сумки, потягнувся за кабелем від зарядки, що лежав зверху, і сховав його в кишеню.
— Ходімо, — сказав він до Юлі. — Тобі ця квартира не пасує.
Юля зиркнула на матір. Марія все ще тримала в пальцях сухий пагін фікуса, холодний, ламкий.
— У тебе є ключ, Юля, — сказала Марія. — Той, від дверей, конкретно від дому, в якому ти зараз. Захочеш — повернешся. Тільки без нього.
Стас пирхнув. Закинув сумку на плече і вийшов, не озираючись. Юля постояла ще секунду, потім зняла з вішака свою блакитну куртку — ту, яку Марія купила їй на вісімнадцятиріччя — і натягла на себе. Втягнула носом повітря, наче хотіла щось додати. Не додала нічого. Пішла за ним. Двері зачинились повільно, без грюкоту.
Марія не вмикала світло. Підняла склянку по шматочку, зібрала у відерце. Потім дістала з шафки чорну папку, сіла за стіл і на чистому аркуші написала кулькового ручкою одне речення: «Меню для дармоїда. Від сьогодні. Кінець».
Знизу дописала дату. Склала аркуш учетверо і засунула в кишеню пальто, яке висіло в коридорі два тижні непошите — того самого, у якому раніше сховала записку Юлі. Зупинилась біля холодильника. Він був порожній, наче тут ніхто роками не їв.
Увімкнула чайник. Налила води в горнятко, зачекала, поки сичання стихне. Потім сіла на підвіконня, з колінами під підборіддям, і дивилась на браму, крізь яку пішов Стас із валізою і її дочкою. Знизу долинала луна трамвая і сміх якихось дітей, що поверталися зі школи.
Взяла ключі від вхідних дверей, пішла до майстра, що робив ключі, за дві вулиці і замовила нову особисту серцевину замка. Повернулась за годину, поміняла замок власними руками, з інструкцією, відкритою на телефоні. Старий ключ, що Юля носила в гаманці, тепер уже нікуди не пасував. Нові ключі — два примірники — поклала в кухонну шухляду, поруч із папкою.
Увечері з'їла суху скибку хліба, яку знайшла в пакеті з-під морозильника. Була черства, ламалась як пінопласт.
Задзвонив телефон. Незнайомий номер. Марія не відповіла. Увімкнула радіо. У Львові йшов дощ, по ринвах стікала вода.
Через два дні Юля повернулась. Сама. Без сумки, в тій самій блакитній куртці, тепер брудній на рукаві. В руці тримала старий ключ, який не хотів відчиняти двері.
— Мамо, відчини. Мені більше нема куди йти.
Марія відсунула засув. Відчинила двері, але стала так, щоб Юля не могла одразу зайти.
— Де він?
— Повернувся до матері. Сказав, що не потягне двох жінок одразу. — Юля сягнула в кишеню пальта, яке зняла з вішака в коридорі у Стаса, і дістала зім'ятий аркуш. Впізнала почерк матері: «Меню для дармоїда. Від сьогодні. Кінець». — Знайшла це. Коли ти поклала?
— Тоді, коли ти вийшла за ним, — сказала Марія. — Бо знала, що ти повернешся за цим пальтом, як стане холодно. І повернулась.
Юля дивилась на аркуш, потім на матір. Нічого не сказала, тільки згорнула папір у долоні.
Марія впустила її всередину. Замкнула двері на новий замок. Потім дістала з кухонної шухляди один з нових ключів, з блискучою головкою, і поклала на стіл.
— Це твій. Пасує до дверей. Поки будеш працювати або вчитись на заочному. З ним ти вже жити не будеш. Це правила. Інших не буде.
Юля взяла ключ. Крутила його в пальцях, аж метал нагрівся. Потім сіла на стілець за столом, зняла куртку і сказала тихо:
— Залишусь. Спитай, скільки я варта.
Марія не спитала. Поставила перед нею горнятко з чаєм. Поруч поклала бутерброд із тонким шаром маргарину. Себе лишила без вечері. У холодильнику досі не було нічого, але вперше за тиждень на кухні стало тепло від пари і відчувався запах чаю з жасмином, який вона отримала з офісного кейтерингу.
На поличці біля чайника стояла банка з чайною заваркою. Марія відкрутила кришку, дістала старий білий папірець, на якому Юля в дитинстві написала: «Мама найкраща». Потримала його в пальцях хвилину, потім поклала назад у банку, зверху, і закрутила кришку.
Наступного ранку вони разом поїхали до центру зайнятості на вулиці Городоцькій. Юля тримала в долоні новий ключ від квартири. Марія не взяла її за руку. Просто йшла поруч, на півкроку позаду, і говорила, що трамвай приїхав із запізненням, а в таку погоду краще пішки.
У трамваї номер сім хтось грав на гітарі. Юля машинально кинула в коробку десять гривень. Марія нічого не сказала. Але ввечері, перед сном, зняла з холодильника магніт у формі левеня — того самого, якого Юля привезла їй з екскурсії в дев'ятому класі, — і причепила до нього папірець із написом: «Збери на батарейки».
Зранку в сумці Юлі вона знайшла три мандарини і білий сир. Без плісняви.
