Мене звуть Тамара Григорівна, я мешкаю на четвертому поверсі того самого будинку на набережній у Києві, а сім'я Костенків живе поверхом вище. Розказую, тому що бачила все майже з першого дня — не з цікавості, просто наш ліфт спільний, і сходова клітка теж, і коли двоє людей живуть одне над одним двадцять років, чуєш більше, ніж хотів би.
Про Артема Костенка я знала ще до того, як він захворів. Хлопець грав у великий теніс, їздив на турніри, і колись навіть приніс мені з Варшави коробку цукерок — просто так, бо ліфт застряг і ми годину простояли, розмовляючи про його матч. А потім у нього почала німіти рука, потім друга, потім він став триматися за поручні на сходах так, наче кожна сходинка — це іспит. Батько його, Олег Панасович, власник невеликого заводу металоконструкцій під Бровари, возив сина по лікарях у Німеччину і назад, і я бачила, як чоловік старіє на очах за один рік.
Дружину Артема, Вікторію, я застала якраз тоді, коли їй перестало бути цікаво возити чоловіка на візку. Вона приїжджала на своєму білому кросовері, який їй, здається, купив ще батько, залишала машину прямо на місці для інвалідів — я їй казала, вона тільки плечима знизувала. Одного разу я саме несла сміття, коли почула той звук — коротке "стук" по паркету, ніби впала палиця. Двері їхньої квартири були прочинені, я зазирнула — не зі шпигунства, просто злякалась — і побачила: Артем на підлозі біля сходів у їхньому двоповерховому пентхаусі, економка намагається його підняти, а Вікторія стоїть на другому поверсі і крутить у пальцях ключі від машини, як людина, що чекає таксі.
— Допоможи йому, — сказав Олег Панасович, який саме вийшов з кабінету.
Вона навіть не обернулася одразу.
— Я вже допомагала. Три місяці слухала лікарів, ці вправи, ваші нічні розмови. Я дружина, а не медсестра з дипломом.
Я тоді тихо зачинила двері й пішла до себе. У нас на четвертому поверсі саме тихенько бубонів телевізор якусь програму про ремонт, а я довго сиділа на кухні й не могла їсти вечерю.
За тиждень я знову побачила Вікторію — вона приїхала з якоюсь сумкою, поставила на столик у холі, зняла рукавички, наче збиралась щось оцінювати. Я саме забирала пошту з поштової скриньки в під'їзді, двері були прочинені, чути було все.
— Мені потрібен переказ на квартиру і машину, — сказала вона. — Ми ще не розлучились.
— Спробувати попрацювати не думала? — це вже Артем, голос втомлений, але твердий.
— Не тобі мене вчити. Без грошей мого батька ваш завод давно стояв би із зачиненими воротами.
Ця фраза, як я потім дізналась від сусідки з другого під'їзду, яка прибирала в них раз на тиждень, — була не пусті слова. Батько Вікторії, Роман Тарасович Шевела, кілька років тому вклався у виробництво Олега Панасовича, і тепер, коли донька "розлютилась", подзвонив і сказав рівно, майже по-дружньому, що сімейні сварки не повинні заважати бізнесу. Мовляв, поверни Вікторію в дім, або я забираю канали постачання і вимагаю розрахунку по частці.
Олег Панасович тоді, кажуть, довго сидів у кабінеті і крутив у руках старий тенісний м'яч — той, що Артем подарував йому після першого дорослого фіналу, весь у вицвілих підписах.
Наступного тижня в під'їзді з'явилась нова дівчина. Я зустріла її на сходах, коли вона несла якийсь пакет із аптеки — тонка, у простій куртці, з косою, заплетеною набік. Звали її Оксана. Пізніше я дізналась від тієї ж сусідки-прибиральниці, що дівчина рано лишилась сиротою, виросла в тітки в Броварах, закінчила медучилище і пішла з лікарні після історії з якимось важливим пацієнтом, котрий вирішив, що молода медсестра має терпіти його руки. За правду її ж і виставили винною.
Артем зустрів її холодно — я це знаю зі слів прибиральниці, бо сама, звісно, в квартиру не заходжу. Він сидів біля вікна з ракеткою на колінах, яку вже не міг тримати як слід.
— Почнемо з ходьби по кімнаті, — сказала вона.
— А якщо я не хочу?
— Тоді почнемо з того, що ви це скажете вголос, без геройського обличчя.
Перші дні, казала прибиральниця, він зривався, один раз навіть жбурнув гумову стрічку для вправ і сказав, хай батько заплатить Вікторії, аби її батько відчепився від заводу. Оксана мовчки зібрала все і пішла до дверей.
— Ви справді хочете купити тишу? — спитала вона вже на порозі. — Вона дорога. І щомісяця дорожчає.
Він нічого не відповів. А вранці сам попросив почати з п'яти кроків.
Я за ці тижні бачила Оксану частіше — вона забігала до магазину на розі за молоком і котлетами по-київськи, які, як виявилось, любив Артем, хоча йому й не можна було стільки жирного. Одного разу купила ще й пачку старих тенісних струн у спорттоварах — я стояла в черзі позаду і чула, як продавець дивувався, навіщо їй це.
Десь на третьому тижні я побачила у дворі сцену, яку не забуду. Вікторія приїхала без попередження, я саме вигулювала собаку сусідів знизу — той пес завжди гавкав на її кросовер чомусь особливо люто. У вітальні, як мені потім розказала прибиральниця, Оксана саме допомагала Артему пройти від крісла до вікна. Вікторія побачила цю просту картину — гребінець на столику, серветку, коробку з вправами — і посміхнулась.
— Швидко у вас тут нова хазяйка завелась.
А потім заявила, що в неї з сумки зник браслет із зеленим каменем — дорогий, поклала його, коли мила руки. Оксана сама відкрила сумку. Браслет лежав там, на підкладці.
— Ось бачите, — сказала Вікторія Артему. — Ще пошкодуєш, якщо довірятимеш першій зустрічній.
Оксана застебнула сумку, поклала браслет на стіл і сказала тільки:
— Я не виправдовуватимусь. Заберіть мої речі.
І пішла. Артем, кажуть, кинувся за нею так різко, що зачепив тростиною крісло, але втримався за спинку — і вперше за довгий час зробив кілька кроків не заради вправи, а заради неї. Встиг сказати тільки "вибач" біля дверей. Вона довго застібала блискавку куртки, хоч та йшла легко.
— Мені треба додому. Не тому, що образилась. Просто якщо залишусь — вона зробить це знову.
Повернув її не батько й не прибиральниця. Артем сам подзвонив увечері, сказав, що завтра о дев'ятій почне заняття сам, а якщо впаде — сам розбереться. Прибиральниця мені потім сказала, що о пів на дев'яту Оксана прийшла з мокрими від дощу плечима, без жодного слова поставила поряд з ним стару дошку для вправ.
А браслет забрав водій Вікторії за кілька днів. І тоді ж, розповідала прибиральниця, під диваном знайшли другу рукавичку Вікторії — а на підкладці застрягла така сама зелена нитка, як на застібці того браслета. Кому доводити щось після цього, вже не було потреби.
Я бачила Артема востаннє минулого тижня — це вже двадцять четвертий день, як Оксана в них працює. Олег Панасович приїхав з заводу раніше звичайного, я саме поливала герань на балконі й побачила, як він зупинив машину не біля під'їзду, а трохи далі, біля клумби, де в них із дружиною маленька тепличка з помідорами. Там стояв Артем — без тростини, тримаючись за лікоть Оксани тільки для рівноваги. Зробив крок. Потім ще один, короткий, нерівний, але власний.
Олег Панасович не вийшов з машини одразу. Сидів, я бачила крізь вікно, і не грюкав дверцятами, боячись сполохати цей момент.
А ввечері того самого дня приїхав кур'єр — я його впустила в під'їзд, бо саме виходила з поштою в руках. Приніс конверт. Пізніше прибиральниця розповіла: то був лист від Шевели, батька Вікторії, з вимогою розрахунку по частці і попередженням про розрив поставок протягом двох тижнів.
А за годину під'їзд знову відчинили — приїхала Вікторія, сама, без сумки цього разу. Увійшла у вітальню, побачила Артема, що стояв біля крісла тримаючись рукою за спинку, і, кажуть, обличчя в неї засвітилось, наче то її терпіння підняло його на ноги.
— Я знала, що ти впораєшся, — сказала вона і зробила крок уперед. — Ми обидва наговорили зайвого.
Я цього вже не бачила сама — це мені прибиральниця переказала за два дні, коли ми зустрілись у дворі з відрами для сміття. Каже, Артем не відповів одразу. Пішов до кабінету батька, повернувся з тонкою синьою папкою — той самий договір, який йому ще торік приносив нотаріус, на випадок розлучення, та він тоді не підписав, все сподівався. Тепер підписав при ній, при батькові, при Оксані, яка стояла в дверях і, мабуть, не хотіла заходити, але Артем сам покликав її свідком.
— Квартира і машина лишаються записані на тебе, як домовлялись при шлюбі, — сказав він Вікторії. — Решту частки твого батька в заводі ми викуповуємо повністю, за оцінкою незалежного аудитора, до кінця місяця. Гроші вже готові — батько зняв кредитну лінію в банку ще на початку тижня, коли прийшов перший лист від Шевели.
Прибиральниця каже, Вікторія навіть відступила на крок, наче не почула одразу.
— Ти що, серйозно через якусь доглядальницю руйнуєш все, що ми будували?
— Ми нічого не будували, — відповів Артем. — Ти чекала таксі три роки поспіль.
Він передав папку батькові, а той — своєму юристу, який чекав унизу, в машині, весь цей час. Через десять днів, каже прибиральниця, у дворі стояла інша машина — вантажівка, вивозили останні речі Вікторії з квартири на другому поверсі, ту, куди вона більше не мала доступу через змінений код на вхідних дверях. Роман Тарасович Шевела свою частку в заводі продав назад за оцінкою — без скандалу, бо скандалити вже не було з чим.
А я того вечора, коли все закінчилось, зустріла в ліфті Оксану — вона несла нову ракетку, ще в пакованні, кажуть, для Артема, щоб знову вчився тримати її як слід. Ми доїхали в тиші до четвертого поверху, і коли двері відчинились, вона тільки усміхнулась мені на прощання і пішла далі вгору пішки — сходами, бо ліфт, казала, застряг якось саме на другому поверсі, і з того часу вона їм більше не довіряла.
