— Вертайся у свій гуртожиток! — реготала Лариса Вікторівна, натягуючи рукавички з тонкої шкіри. Вона стояла на сходах автосалону і дивилася, як я витягаю з багажника свою стару валізу. Листопад у Харкові видався холодний, пахло мокрим асфальтом і палим листям.
Орест навіть не вийшов з машини. Сидів за кермом свого білого «Лексуса», втупившись у телефон, поки його мати витирала мною підлогу. Ми прожили сім років. Сім років я варила йому борщ, прасувала сорочки, слухала розмови про те, що я не дотягую до їхнього рівня.
— Ти ж розумієш, Марто, що в нашій родині прислуга не успадковує майно, — Лариса Вікторівна поправила перли на шиї. — Салон «Шлях-Авто» — це справа Остапа Юрійовича. А ти так і лишилась дівкою з Холодної гори.
Я сіла в маршрутку. Водій курив біля відчинених дверей, в салоні пахло дешевою кавою і торішнім тютюном. Харків пропливав за вікном — сірі панельки, жовті трамваї, бабуся з сумкою на колесах. Я поверталась туди, звідки почала. У двокімнатну квартиру на Олексіївці, де мама досі працює на заводі «Електроважмаш».
Мама відчинила двері. На столі вже шкварчала яєчня, в кутку висів старий килим, на підвіконні лежали сушені яблука. Вона не питала, що сталося. Просто поставила переді мною тарілку, сіла навпроти і мовчала. З сусідньої кімнати шкреблися миші за шпалерами.
— Я обіцяла твоєму батькові мовчати, — мама поклала переді мною металеву коробку з-під цукерок «Вечірній Київ». — Доки тобі не стукне двадцять дев'ять або доки життя не викине тебе на смітник.
Батько. Він загинув, коли мені було два. Мама завжди казала, що він був інженером на ХТЗ. Я уявила собі тісний цех, промаслені руки, талон на молоко. Але в коробці лежали не листи — папери з нотаріальними печатками, статут, копії патентів.
— Він не просто ремонтував верстати, — мама витерла руки об фартух. — Твій батько розробив гідравлічну систему для великих пресів. Половина заводів у країні досі працює на його кресленнях. А твій свекор… Остап Юрійович тоді ще крутився біля комбайнового заводу і знав твого батька. Він вкрав його напрацювання, коли той потрапив у лікарню. Батько не встиг довести справу до суду. Але встиг переоформити свою частку в закритий фонд.
Я дивилась на гербову печатку і не могла дихати. Остап Юрійович, який називав мене «приблудою», побудував свій бізнес на ідеях мого тата. Його автосалон, його станція техобслуговування, його склад запчастин — все це стояло на чужих кресленнях.
Вранці я пішла до пані Вікторії — адвокатки, яку порекомендувала мама. Нотаріальна контора була в старому будинку на Сумській, з високими стелями і скрипучим паркетом. Пані Вікторія гортала папери, поправляла окуляри, нервово била ручкою по столу.
— Ваш батько був не просто конструктором, пані Марто, — вона відклала папери. — Фонд володіє тридцятьма вісьмома відсотками «Шлях-Авто Груп». У Остапа Юрійовича — сорок п'ять. Решта — у пана Ізраїля, старого клієнта, який любить вареники і свариться з вашим свекром на кожних зборах.
Мені треба було сімнадцять відсотків. Я призначила зустріч пану Ізраїлю в ресторані на Пушкінській. Він замовив голубці, довго їв, витирав губи серветкою і дивився на мене так, ніби я прийшла просити милостиню.
— Знаєте, пані Марто, ваш тато колись позичив мені тридцять карбованців на весілля сестри, — пан Ізраїль відклав виделку. — Я не забув. Але бізнес є бізнес. Ваша ціна?
Я назвала суму. Він поперхнувся чаєм. Ми підписали папери того ж вечора, у мене тепер було п'ятдесят п'ять відсотків.
Наступного ранку я стояла в фойє автосалону. Охоронець Тарас, який колись не пропускав мене до Орестового кабінету, влаштувався на стільці й дивився, як я заходжу. За мною — пані Вікторія з теку. Секретарка побігла до кабінету Остапа Юрійовича.
— Ти? — Лариса Вікторівна вискочила з-за столу, коли я увійшла до конференц-зали. — Тарас, виклич поліцію!
— Це зайве, — я поклала теку на полірований стіл. — Я основний акціонер вашого салону.
Тиша. Тільки на подвір'ї хтось грюкнув дверима «Газелі». Остап Юрійович повільно звівся з крісла, намацав на столі окуляри і підніс із теки папір. Він читав. Очі бігали по рядках.
— Звідки? — він підняв на мене очі. — Звідки в тебе це?
— Ви знаєте звідки, Остапе Юрійовичу. Ви були знайомі з моїм батьком краще за мене. Пані Вікторіє, покажіть їм реєстр.
Орест підскочив до столу і вихопив папери. Він крутив їх у руках, не вірячи. Лариса Вікторівна притиснула до грудей хустку. Вони дивились на мене, як на чужу людину, якою я тепер і була.
— Чого ти хочеш? — Остап Юрійович сів. Голос його осів, щоки обвисли. — Знищити компанію? Помститися?
— Ні, — я вперше назвала його на ім'я і без по батькові. — Я хочу, щоб ви віддали мені креслення мого батька. Всі оригінали. І щоб ви переписали салон на ім'я мого фонду. Після цього я вкладу гроші в модернізацію станції.
— А ми? — Лариса Вікторівна схопилася. Її перли клацнули об стіл.
— Ви отримаєте посади. Остапе, ти — директор з постачання. Без права підпису фінансових документів. Ларисо, ти — керівник клієнтського відділу. Спробуйте попрацювати руками. А Орест…
Орест перестав дивитись у телефон. Він підняв на мене очі — слизькі, безбарвні.
— Оресте, ти підеш у філію на Мереф'янську. Будеш приймати запчастини. Поживеш без маминих кредиток.
— Ти не можеш! — він кинувся до мене, і я побачила, як смикається його щелепа. — Це моя компанія!
— Це ніколи не було вашою компанією, — я відсунула крісло. — Ви всі ці роки платили відсотки з краденого. А тепер я забираю своє.
Того ж вечора я стояла на Салтівці, біля старого будинку, де колись жив мій тато. На підвіконні першого поверху хтось лишив банку з-під майонезу, а в ній — жовті хризантеми. Сусідка визирнула і спитала, чи я до когось. Я відповіла: «До себе».
Через місяць у «Шлях-Авто» поміняли вивіску. Тепер це був «АНДРІЙ-СЕРВІС» — на честь батька. Я купила мамі пральну машину й оплатила ремонт квартири. Ореста я звільнила через два тижні, коли він спробував провернути схему з «лівими» поставками. Лариса Вікторівна звільнилась сама, коли зрозуміла, що я не збираюсь підписувати їй відпускні у січні.
Остап Юрійович тепер сидить на постачанні й щодня звітує мені. Пан Ізраїль привозить йому з Миргорода домашню ковбасу і сміється, що так йому і треба. А я згадую той день, коли він стояв на сходах салону і не подав мені руки, коли я спіткнулася об вибоїну. Тепер цю вибоїну заасфальтували. За мій рахунок.
Я нічого їм не пояснювала. Вони й так знають, що програли. Орест іноді проїжджає повз салон на маршрутці — «Лексус» у нього конфіскували за мікрокредити. Дивиться у вікно, вдає, що не впізнає. А Лариса Вікторівна тепер скаржиться сусідкам, що я зруйнувала її сім'ю. Я не зруйнувала. Я просто перестала платити за їхні перли і красиве волосся.
Вчора я знайшла серед батькових паперів стару фотографію. Він стоїть біля свого «Москвича» з розпашними дверцятами, в картатій сорочці й кепці. На звороті дрібним почерком: «Марусе, якщо ти це читаєш, значить, я чогось не встиг. Не віддавай їм те, що я винайшов для вас».
Я повісила знімок у своєму кабінеті, прямо навпроти того місця, де сидів Остап. Хай знає, хто насправді збудував цю будку.
